Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
Ґазді-хуторянину надокучило витягати вози з колобані та й подумав собі так, що і його дорога лежить через багнище, що і його коні застрявають там, як і людські. Міркував він, міркував і досудив так, що дасть сам побудувати міст — скільки б то йому не коштувало. Як досудив, так і вчинив.
А в тих краях ходив один злодій. Коли міст був готовий, той став собі під мостом і вислухував, що будуть говорити люди: чи не похвалиться якийсь великими грошима? Пересидів злодій під мостом півдня і вислухав усе, що говорилося. Потім зайшов на хутір і каже:
— Кожний, хто переходив, дуже красно дякував тому чоловікові, котрий дав побудувати міст.
Ґазда, хоч збіднів, та дав йому поїсти — вдячний за добру звістку. Злодій знову став під мостом і слухає, що говорять люди. А через міст у людській подобі йшло Щастя з Нещастям. Спершу озвалося Нещастя:
— Чи правду кажу, братику, що той чоловік заслужив на те, аби бути щасливим.
А Щастя сказало:
– Ґазда, котрий дав за свої гроші побудувати міст, дістане від мене велику нагороду: його жона скоро народить дитину, що буде щаслива: все, що хтось попросить для тої дитини, буде сповнено й на її слово усе здійсниться.
Злодій чув ту бесіду від слова до слова. Прийшов він на хутір, і господар звідає його:
— Ну, що говорили люди на мості?
Той відповідає:
— Сього дня, як і вчора, кожний, хто переходив, просив вам добра й міцного здоров'я.
Про бесіду між Щастям і Нещастям злодій не сказав.
Невдовзі ґаздиня народила сина. Злодій зарізав баранчика, кров'ю змастив породіллі губи, а сам украв дитинча і втік, що й слід його пропав. Повставали господарі вранці, дивляться, а дитини коло них нема. Ґазда перелякався, бо увидів, що губи у жінки закривавлені. Що міг думати собі? Думав, що вночі жінка з'їла сина!
Даремно небога виправдовувалася, даремно казала, що вона не винна. Суд засудив її на страшну кару — замурувати в стіні, аби вона там померла з голоду. Як присудили, так і було зроблено.
А лукавий злодій з украденим дитинчам дійшов аж до моря, став на березі й почав просити Щастя, аби там виріс для малого замок. І нараз появився над морем красний замок. Тоді злодій попросив много-премного грошей. І то появилося. Він найняв дитині годувальницю, а сам оженився і жив собі, як цар.
Одної ночі жона каже:
— Послухай, чоловіче, що я тобі скажу. Як ти собі думаєш, чим то пояснити, що ми такі щасливі? Нічого не робимо, а всього у нас доста!
І чоловік розповів, звідки дісталося їм щастя. Сказав, як один господар дав побудувати через болото міст, а він, злодій, став під тим мостом і підслуховував розмови проїжджаючих. А одного разу мостом переходили у людській подобі Щастя й Нещастя — йшли й мали свою бесіду. Щастя захотіло віддячити ґазді за його добро й сказало, що йому народиться щаслива дитина: хто і що би не просив для тої дитини — все негайно збудеться. І злодій зізнався, як викрав мале й подався з ним сюди, на берег моря. Признався і в тому, що випросив для хлопчика замок, де вони живуть, випросив много грошей, а потім малому найняв годувальницю, а сам оженився.
Цю оповідку всю до кінця вчув хлопець, що на той час уже підріс. Його дуже заболіло те, що небогу матір, ні в чому не винну, замурували в стіну живою. Тоді хлопець сам попросив Щастя, аби злодій, котрий його викрав од рідної матері, обернувся одразу на пса. Що попросив, те сталося. Хлопець заговорив до його жони і наказав, аби вона негайно полишила замок. А коли жінка пішла, зажадав од Щастя: «Най пропаде замок, аби з нього й каменя не зосталося!»
І замок пропав. Хлопець разом із псом рушив у дорогу — хотів чимскоріше повернутися до рідної домівки. Думав, що, може, ще жива там мати — і знайде її. Йшов та йшов із псом і якось попросився в одному селі переночувати. Господар прийняв його радо і запросив вечеряти. Та гість красно подякував, а їсти не хотів.
— Ну, та як не хочеш, то, може, дати твоєму псові? — спитав чоловік.
На те хлопець відповів:
— Того пса я нагодую сам. Не журіться ним!
Сказавши так, вигріб із печі повну лопату грані[7], висипав псиськові під ніс і наказав їсти. Пес мусив його слухати. Всі у хижі дуже здивувалися і почали казати:
— Ой, та ми такого ще не виділи, аби пес їв грань!
На те хлопець відповів:
— А таке чи виділи, аби мати з'їла свою рідну дитину?
— Ні, й таке не виділи, — призналися люди. — Але у нас було чувати, що там і там, у тому й тому селі, одна мати з'їла маленьке дитинча та ще й першої ночі, ледве воно встигло народитися.
7
Грань — жар.