Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
Вгорі почувся шерхіт, легке гуркотіння, шелест.
— А це що?
— А це спливає на плити щебінь. Який ми так легковажно відкидали «трохи вбік»… І навіть ніякого важеля. Якби чимось підважити — можна було б спробувати. Ні.
— Що будемо робити? — спитав тихий голос.
— Зачекайте. Треба засвітити свічку, щоб огледітися. Без вогню зовсім каюк.
Я поляпав себе по кишенях і відчув крижаний холод у хребті:
— Ч-чорт! Холера на мою голову!
— Чого це ви?
— Сірники лишилися нагорі. В куртці.
— Та-ак.
— Так. Весела перспектива.
— То що робити?
— Сидіти. Чекати. І думати.
— Про що.
— Про те, що кожна плита нуль цілих шість десятих куба. Якщо точніше, так навіть нуль цілих шістдесят дев'ять сотих куба… Я згадав, вага граніту від трьох до семи тонн куб. Залежно від щільності.
— Значить?
— Помножте це на три. Так ось, навіть у щасливому випадку цей завал, ця бандура важить шість тонн. Ми не здужаємо навіть на товщину волосини зрушити плити з місця.
— Виходить, нам можуть допомогти тільки іззовні?
— Так. І потрібна техніка. Їм буде потрібна техніка. Бо нам вона тут без потреби.
— Що ж, — сказала вона, — будемо дивитися правді в очі. Допомоги іззовні також не буде.
— Чому? — І тут я здогадався.
— Ми пішли, коли ваші і мої спали. Ніхто не бачив нас. Ми не попередили ні про що ні дітей, ні колег, ні ваших господарів. Мало того, ми навели на неправдивий, фальшивий слід навіть Хилинського з Лигоновським. Курганний могильник, невідомо де, п'яте, десяте. Нас можуть шукати в лісі, по всьому районі, а не тут… І навіть слід на росі: «Зійде сонце — росу висушить».
— І все-таки мені підозрілий цей завал. Плити стояли міцно. Я спробував гойднути. Не ворухнулася жодна.
— Що ж ви думаєте?
— Думаю, чергова спроба позбутися, черговий замах на тих, хто багато знає.
— Що ж, чекати… Ви казали, без їжі…
— Я казав, скільки днів людина може прожити без їжі. Але я не казав, скільки вона може прожити без води. Води у нас нема. Навіть капіжу зі стелі.
А сам подумав: «Три дні».
Мої руки все ще шукали в кишенях те, чого там не могло бути. Носовик, ножик, сигарети (без сірників), шарикова ручка. І раптом у самому куточку правої кишені, мало не на половину під підкладкою намацали якийсь тонкий і навіть на дотик ламкий предмет. Потягли його, ще боючись вірити.
— Сташко, сірник!
— Ну й що? Сірник без коробки.
— Дурниці, якщо тільки…
Я гарячково думав, стискаючи в пальцях коштовність, рівній якій не було. Можна, можна здобути вогонь і без коробки. Як? Ну, по-перше, зігнути ногу і, коли штани обляжуть туго, натягнуться, черкнути сірником по кульші.
Можна, але я не знав, чи чисто шерстяні мої штани (тоді — вогонь!), чи з домішкою, нехай незначною, якоїсь синтетичної погані. Жорстка стіна? Але чи досить дрібнозерниста і чи достатньо суха?
— Ага… Сташко, де твоя рука? На, тримай. І крий тебе боже впустити і загубити.
— Що ти хочеш робити?
— Стривай.
Я згадав про уламок скла, що блиснув на піску в останньому промінчику світла, що пробивався тоді з отвору.
— Шматок скла!
Я поповз до обвалу, до грузу під ним (слава богу, що я не відійшов од нього далеко) і, натрапивши на сміття, почав руками сантиметр за сантиметром обмацувати його, навіть трохи перекопувати.
Справа була майже безнадійна. Скло могло відкинути, засипати. Але я мацав і мацав у повній темряві так уперто, ніби це була остання наша надія. Хоча що могло дати те скло? Можливо, одну-єдину невдалу спробу. А що могло дати нам світло, навіть якщо ми здобули б його? Але я шукав, мацав, шукав, мало не нюхав це сміття. І ось… ось… ні, не воно… ось. Воно… воно, чорт мене і всіх побери.
— Сташко!
— Я тут… Повзи… Сюди… Сюди… Що ти знайшов?
Я приклав скло до щоки — слава богу, сухе. Ні краплини вологи на ньому, лежало, очевидно, в піску.
— Дай сірника.
Я обережно водив по волоссі, на щастя, теж сухому. Сухе волосся краще за найкращу промокашку.
— Тримай свічку… Так. Тут тримай. І крий тебе боже навіть дихати.
Я міцно притис пальцем головку і сильно й швидко черкнув нею по склу. Раз… Другий… Третій… Зашипіло. І ось на кінчику сірника розквітла чудова, синя внизу, оранжева вище і жовта на кінці чародійно-жива квітка. Спалахнув гніт свічки.