Золотий маг. Книга 1. Зерно

— Мені тільки попрасувати. Номер п’ятдесят сім. Будь ласка, якщо можна швидше, відносити не потрібно, я сам через півгодини заберу, — сказав Нік, передаючи речі, коли підійшла його черга.

Здорова жіночка, на вигляд років сорок, на мить відірвалася від аркуша, на якому записувала номери кімнат, і здивовано подивилася на нього.

— Ти що, новий учень? У нас багато роботи. За півгодини не встигнемо. Але через годину можемо принести до кімнати.

— Не потрібно. Я сам заберу. Дякую, — відповів він та помітив ще більше здивовані очі приймальниці.

«Ну й порядки тут. Слово подяки викликає у людей ступор», — подумав учень йдучи із пральні.

На превелику радість товстуна, вони нарешті дісталися до їдальні. Не дивлячись на страх перед незнайомими стравами, Нік все-таки вибрав собі повноцінний обід, запитуючи у Матотору про склад всіх страв. Виявилося, що більшість продуктів, які туди входили, були поширені на Землі, але смак страв був іншим. Напевно, різниця все-таки була. Їв не поспішаючи, бо вирішив після обіду одразу заскочити в пральню забрати речі, щоб потім не шукати дорогу.

— Слухай, Матотору, а чому учні їдять те, що пропонують, а викладачам приносять те, що вони замовляють?

— На те вони й викладачі. Їжа учнів входить у вартість навчання, а викладачі можуть їсти те саме, що й ми, або доплачувати і їм готуватимуть те, що вони хочуть. Більшість воліють доплатити та насолоджуватися улюбленими стравами, — промимрив у відповідь Матотору з повним ротом.

— А учні теж можуть доплачувати і замовляти їжу?

— Я навіть не знаю. Всі задоволені тим, як годують.

— Гаразд, дивлюся, ви тут надовго ще. Я піду сходжу в пральню заберу речі та повернуся за вами. Сподіваюся, Матотору, ти до того часу вже впораєшся з цією горою їжі, — сказав Нік і вийшов з їдальні.

Він швидко дійшов до госпблока, але його речі тільки почали прасувати, тож став осторонь і дивився, як молода дівчина зайнялася ними. Узявши футболку й джинси, вона довго розглядала їх з усіх боків, потім покликала старшу працівницю. Вони про щось перемовлялися, поглядаючи на Ніка, врешті підійшли до нього.

— Пробачте, — нерішуче промовила дівчина. — Але я ніколи раніше не бачила таких речей та не знаю, як їх прасувати, щоб не пошкодити.

— Нічого незвичного у прасуванні цих речей немає, — заспокоїв її учень. Він сам не знав, як відреагують речі на місцеві праски. — Прасуйте як зазвичай, тільки через вологий шматок тканини.

— Добре. Я намагатимуся швидко, щоб вас не затримувати, — зніяковіла дівчина та пішла виконувати свою роботу.

Обережно випрасувавши футболку, вона вже сміливіше і швидше впоралася з іншими речами. Розвісивши їх на вішалки, вона принесла їх Ніку.

— Дивовижні у вас речі, — сказала вона, простягаючи вішалки. — Я скільки тут працюю, ніколи таких не бачила. Тонкі та м’які. І кольори такі яскраві.