І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Скільки літ оцій могилі та оцьому хрестові — ніхто, мабуть, не міг би уже й сказати. За які подвиги сподобилася невідома Маруся такої високої шани — могили, не меншої, аніж колись насипали запорожці улюбленим своїм лицарям чи скіфи своїм сановитим вождям, — теж ніхто не знав і не відав. А от не забувають Марусю, не минають її старе і мале, а дівчата скрадаються до неї в темряві та й в’яжуть на почорнілий дубовий хрест вишиті рушники: «Замоли, сестро, перед богом наші вільні й невільні гріхи!»
Тепер же до неї під’їхали інші «молільники». Під’їхали, спішилися, закурили, ховаючи в рукави жевріючі жарини цигарок. Холодний передранковий вітер задував звідусіль, загортав поли шинелей, свиток і піджаків, сипав гарячими іскрами, коли хто необережно підносив цигарку, і люди мимоволі збивалися до гурту, щоб зберегти хоч трохи тепла. Кожен відчував ту нервову напруженість, що опановує перед боєм, навіть Світличний частіше, ніж треба було б, затягався терпким тютюновим димком.
Врешті не витримав, підкликав гінця, спитав:
— Далеко ще звідси?
— Верстов зо три, — чомусь пошепки відповів той, так, наче його міг почути хтось із банди Гайдука.
— Яр — глибокий?
— Там такий яруга — і дна в ньому немає!
— Умгу…
Федько востаннє затягнувся цигаркою, аж зашкварчала на губах, кинув бичок на стерню, затоптав каблуком, походив сюди-туди, щось вирішуючи. І всі, хто курив, теж перестали курити: хто кидав недокурок на землю, а хто й гасив об долоню та ховав за вилог рукава чи в кишеню («Як скінчиться, тоді й докурю!»). Тільки тепер по-справжньому відчули вони оту небезпеку, що погрозливим холодком навівала з глибокого яру, і кожен нишком молив: коли б уже пошвидше світало! — бо немає нічого гіршого, ніж отак стояти і ждати: невідомо чого, невідомо звідкіль!
Це зрозумів, мабуть, і Світличний, бо покликав до себе Ганжу та й наказав йому забирати з собою всіх комнезаможів і половину бійців загону.
— Візьми й гінця, хай виведе вас в той кінець яру. Заляжте там — і нічичирк! Ми їх прямо на вас і поженемо… Та об’їжджайте подалі, щоб не злякали завчасу!
— Гаразд, — відповів Ганжа і невдовзі подався із своєю групою в темряву — потупотіло, побрязкотіло та й зникло, наче й не було їх на світі: все поглинув степ у своїй неосяжності. А ті, що лишилися, ще тісніше збились докупи, підставляючи вітрові обтягнуті шинелями спини.
Згодом темрява ще більше згускла, так, наче стікалася з усього простору в оцей неглибокий вибалок, а вітер немов трохи стих. Спалахнули, догоряючи, зірки, тільки той спалах не освітив чомусь небо, а ще різкіше відбив нависаючу чернь. Стало немовби ще холодніше, і Федько раптом відчув, як йому на обличчя, на руки дрібненьким пилком почала осідати роса: ось-ось жди світанку.
І світанок не забарився. Спершу продер тонюньку щілинку попри самій землі — якраз у них за спиною, на сході. Продер, заглянув світлим оком, а тоді з натугою, поволеньки розширив її та й випустив червоного півня викльовувати яскраві зернини, розсипані по небесному полю. І чим вище забирався той півень, чим яскравіше розгортав павиний свій хвіст, тим менше зірок лишалося в небі, та й само воно блідло, немов розсувалося, ставало все вищим і вищим, готуючись до зустрічі з сонцем.
Але Федько не став дожидатися сліпучого гостя — розсипав віялом свій загін, повів бадьорим алюром прямо на захід, туди, де чекала на них гаряча зустріч з бандою.
Вже перед яром, де мав ночувати Гайдук, впав у око Світличному невеликий, за кілька гін ліворуч гайок, і тільки встиг подумати Федір, що там слід би було прочесати, як звідти пролунав сухий постріл, тонко і жалісно проспівала над головою куля.
«Низько, гад, цілився: рикошетом пішла!» — звично подумав Федько, натягуючи поводи.
Жеребець, схрапнувши, вигнув шию дугою, почав люто гризти сталеві вудила і боком-боком пішов уперед, а з гаю, наче трохи подумавши, ще раз тріснула гвинтівка і ще одна куля тенькнула, обірвавши струну, біля вуха Світличного.
«Отепер уже краще!» — тільки встиг подумати Світличний, як з гаю сипонуло такими густими та дружними пострілами, що все завищало, залящало, застогнало довкола, пролітаючи мимо, навіваючи тоскний холодок.
Десь іззаду пролунав болісний зойк, чиєсь важке тіло повалилося на землю. Федір швидко оглянувся: долі бився смертельно поранений кінь, підминаючи мертвого вершника, а його застуканий зненацька загін, повернувши коней хвостами до гаю, дружно вимахував ліктями.
— Стій! — заревів Світличний, не можучи перенести такої ганьби.