Сага про Форсайтів

Листя жовтіло поволі,— його ще пригрівало сонце, а ночі були теплі, як улітку.

В суботу п'ятого жовтня над Лондоном весь день ясніла блакить, а після заходу небо взялося темним пурпуром виноградного грона. Місяць ще не зійшов, і прозора темрява оповила оксамитом дерева, а їхні галузки з поріділим листям скидалися на плюмажі, які непорушно зависли в теплій вечірній тиші. Весь Лондон плинув у парк, випиваючи до останньої краплини солодкий трунок літа.

Люди пара за парою заходили у браму, розтікалися по доріжках та по випаленій сонцем траві; вони мовчки переходили освітлені ліхтарями галявини, пірнали в захисток крислатих дерев і там, притулившися до стовбура або вмостившись у кущах, ховалися від усього світу в серці м'якої темряви.

Новим парам, що йшли доріжками, ті люди здавалися частиною гарячого мороку, з якого долинав тільки шемріт, схожий на схвильоване стукотіння сердець. Але коли той шемріт сягав тих, хто гуляв під ліхтарями, їхні голоси уривалися і замовкали, їхні руки спліталися, а очі починали блукати, пильно вдивляючись у темряву. І раптом, наче їх тягла чиясь невидима рука, вони й собі переступали загорожу і, мовчазні, наче тіні, зникали в пітьмі.

А тиша, оточена далеким невблаганним гуркотом міста, кипіла пристрастями, надіями і коханням безлічі метушливих людських комашок; бо, незважаючи на обурення поважного представництва Форсайтів,— муніципалітету,— яке вважало кохання, разом із проблемою каналізації, найбільшою небезпекою для суспільства,— того вечора в цьому парку і в сотнях інших парків відбувалося те, без чого тисячі фабрик, церков, крамниць, податки й каналізація, що ними опікувався муніципалітет, були б як артерії без крові, як людина без серця.

Самозабуття, пристрасті й кохання, що ховалися під деревами від посіпак свого безжального ворога—«почуття власності»,— справляли таємний бенкет. У Сомса — він того дня обідав у Тімоті й вертався додому через парк — відлила від серця кров, коли, йдучи понад ставком і міркуючи про майбутній процес, він почув тихий сміх і звуки поцілунків. Він вирішив завтра ж написати в «Таймс» і привернути увагу газети до того, що робиться в наших парках. Проте написати листа Сомс так і не зважився, бо його жахала навіть думка побачити своє ім'я на сторінках газет.

Але він був такий зголоднілий, що шепіт, який долинав із тиші, невиразні постаті в темряві збуджували його, наче якийсь хмільний напій. Сомс зійшов з доріжки, що звивалася берегом ставка, тихо рушив під дерева, в густу тінь каштанів, що низько нахиляли своє лапате листя, і в цьому ще темнішому сховищі почав кружляти, скоса оглядаючи приставлені до стовбурів стільці, на яких сиділи обнявшися закохані, що відхилялися одне від одного при його наближенні.