Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
— Ні, не Оселедець! — каже водій. — Його ім’я вже змінилося. Взагалі імена постійно змінюються. Я навіть не певен, чи ви пам’ятаєте своє.
Страшна холоднеча. І чайок стає щораз більше.
— Посередність вибирає найдовшу дорогу, — каже чоловік у чорному костюмі. — Зелений дріт — це червоний дріт, а червоний — це зелений!
— Про війну ти що-небудь чув? — питає Чоловік-Вівця.
Оркестр Бені Ґудмена починає грати «Aіrmaіl Specіal». Чарлі Крісчен затягує довжелезне соло. На його голові м’який кремовий капелюх… Це було останнє видиво, що залишилося в моїй пам’яті.
14. І знову небезпечний поворот
Щебетало птаство.
Сонячне проміння, пробившись крізь щілини віконниць, вимальовувало на ліжку смугастий візерунок. Стрілки мого наручного годинника, що опинився на підлозі, показували сьому тридцять п’ять. Ковдра і сорочка стікали потом так, ніби хтось вилив на них відро води.
Голова все ще паморочилась, але жар уже спав. За вікном від краю і до краю простягався сніжний краєвид. Під світлом нового ранку пасовище виблискувало сріблом. Холодне повітря приємно бадьорило.
Я спустився вниз і заліз під гарячий душ. Глянув у дзеркало — моє обличчя страшно зблідло, щоки за одну ніч глибоко запалися. Я намазав на лице крему втричі більше, ніж звичайно, й ретельно поголився. Потім зайшов у туалет і звільнився від неймовірно великої кількості рідини.
Справивши малу нужду, я вкрай знесилів. Як був у халаті, так і повалився на диван і пролежав там хвилин п’ятнадцять.
Птахи не переставали щебетати. Сніг почав танути, з даху раз по раз скапувала вода — кап-кап-кап! Час від часу здалека долинали якісь пронизливі звуки.
О пів на дев’яту я випив дві склянки виноградного соку, з’їв яблуко. І почав складати речі. Вирішив узяти у підвалі пляшку білого вина, плитку шоколаду «Герші» і два яблука.
Я спакувався — і у вітальні запанувала сумовита атмосфера. От-от вся ця історія мала скінчитися.
Упевнившись у тому, що наручний годинник показує дев’яту, я підтягнув догори одну за одною три гирі настінного годинника й перевів його стрілки на дев’яту. Потім відсунув його важкий корпус від стіни і з’єднав докупи чотири шнури — зелений із зеленим, червоний з червоним.
Шнури виступали з чотирьох дірок, просвердлених у дерев’яній панелі, — двох унизу і двох угорі. Вони кріпилися на задній стороні годинника таким самим дротом, який я бачив у джипі. Я присунув годинника знову до стіни і перед дзеркалом востаннє попрощався зі своїм двійником.
— На все добре! — сказав я.
— На все добре! — відповів двійник.
Я попрямував через пасовище тим самим маршрутом, яким прийшов сюди. Сніг рипів під ногами. Без жодного сліду на снігу, пасовище здавалося срібним озером, що затопило кратер вулкана. Я обернувся назад — мої сліди тяглися самотнім рядочком до самого будинку. З несподіваними вихилясами. Йти прямо — не така вже й проста річ.
Здалека будинок скидався на живу істоту. Ніби відчуваючи на собі якийсь тягар, він зіщулився і струсонув зі себе купу снігу, яка з гуркотом покотилася схилом даху і розбилася на шматки об землю.
Я пішов далі — й опинився на краю пасовища. Потім довго пробирався через березову діброву, перейшов міст, обійшов конусоподібну гору й досяг злощасного повороту.
На щастя, сніг на повороті не встиг обледеніти. І хоча я ступав по ньому якомога обережніше, мене не полишало неприємне відчуття, що от-от провалюся кудись у безодню. Минати поворот довелося, тулячись до кручі, що обсипалася від найменшого дотику руками. Тіло під пахвами спливало рясним потом. Як під час кошмарного сну в дитинстві.
Праворуч відкривалася рівнина, все ще вкрита снігом. Посередині, сліпучо виблискуючи під сонцем, протікала річка Дзюнітакі. Здавалося, ніби десь далеко свистить паровий гудок. Погода була чудова.
Я глибоко зітхнув, поправив рюкзак за плечима і пішов спадистою дорогою вниз. На наступному повороті я побачив новісінький джип. Перед ним стояв знайомий секретар у чорному костюмі.
15. Чай о дванадцятій ночі
— Я чекав на тебе, — сказав чоловік у чорному костюмі. — Щоправда, лише двадцять хвилин.
— Звідки ви дізналися?
— Про місце чи про час?
— Про час, — відповів я й опустив рюкзак на землю.
— Як ти гадаєш, чому я, власне, зумів стати секретарем Шефа? Завдяки старанності? Коефіцієнту розумового розвитку? Діловитості? Ні. Завдяки своїм здібностям. Одним словом, інтуїції. Якщо послуговуватися твоїми словами.