Погоня за вівцею

— Мені досить, — відповів я. Гасову грубку я погасив, а тому холод, здавалось, проникав до самих кісток. Пацюк відкрив наступну банку і пив сам.

— Батькові ця земля дуже припала до душі. Сам частково полагодив дорогу, відремонтував будинок. Гадаю, добряче витратився. Однак завдяки цьому, була б тільки автомашина, влітку тут можна нормально жити. Грубка, туалет, душ, телефон та аварійний електрогенератор — усе тут є. А от як тут жив Професор Вівця, гадки не маю.

Пацюк видав із себе незрозумілий звук — чи то відрижку, чи то зітхання.

— Від п’ятдесят п’ятого до шістдесят третього ми приїжджали сюди щоліта. Батьки, старша сестра, я і служанка. Як подумаю, то це був найкращий період мого життя. Як і тепер, місто брало пасовище в оренду, і влітку все плоскогір’я заповнювали вівці. Куди не глянеш — всюди паслися вівці! Як тільки згадаю про літо, перед очима виринають передусім вони.

Слухаючи Пацюка, я зовсім не розумів, що означає мати віллу. Мабуть, і до кінця життя вже не зрозумію.

— Однак у середині шістдесятих ми майже перестали сюди приїжджати. Частково через те, що придбали ще одну віллу недалеко від дому, що старша сестра вийшла заміж, а я відбився від родини. А може, через те, що в батьковій фірмі настав нелад. Зрештою, яких тільки причин не було! Отож ця садиба знову запустіла. Сам я приїжджав сюди востаннє, здається, шістдесят сьомого. Приїжджав сам-один. І жив тут упродовж місяця.

Ніби щось пригадуючи, Пацюк на хвилину замовк.

— І не було сумно? — запитав я.

— Зовсім! Якби була змога, я залишився б тут назавжди. Але саме цього мені й не вистачало. Адже садиба належала батькові. А перебувати під його опікою я не хотів.

— А хіба зараз не так?

— Так, звичайно… — погодився Пацюк. — Тому я вирішив, що моєї ноги тут ніколи не буде. Та коли у фойє готелю «Дельфін» у Саппоро мені на очі випадково попалася фотографія з місцевим краєвидом, то я будь-що захотів побачити його в натуральному вигляді хоч би ще раз. З чисто сентиментальних міркувань. Мабуть, і з тобою таке трапляється, чи не так?

— Ага, — відповів я. І згадав про море, поховане під рядами житлових будинків.

— І саме там я почув від Професора Вівці його історію. Про вівцю із зіркою на спині, що прийшла до нього уві сні… Про це ти знаєш?

— Аякже, знаю.

— Ну, тоді розповім коротко, — сказав Пацюк. — Як тільки я почув цю історію, то відразу захотів провести тут цілу зиму. Таке бажання не покидало мене ні на хвилину. Як до цього поставиться батько — мені було байдуже. Я швидко спорядився і прибув сюди. Здавалось, наче щось заманило мене у свою пастку.

— І ти зустрів ту вівцю?

— Саме так.