Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
На чоловікові була тепла бежева куртка, лижні штани, а на очах — сонцезахисні окуляри із зеленими скельцями.
— Між мною і Шефом було чимало спільного. Чимало такого, що виходило за межі розуму, логіки або моралі.
— Було?
— Тиждень тому Шеф помер. Похорон був надзвичайно пишний. А зараз Токіо буквально стоїть догори ногами: вибирають спадкоємця… Посередності забігали, як навіжені. Стараються, як ніколи…
Я зітхнув. Чоловік добув з нагрудної кишені срібний портсигар, витягнув сигарету без фільтра і закурив.
— Куриш?
— Ні, — відповів я.
— Треба визнати, що своє завдання ти виконав блискуче. Навіть краще, ніж я сподівався. Чесно кажучи, ти мене просто вразив. Спочатку я думав, що доведеться допомагати тобі підказками, якщо опинишся у глухому куті… А твоя зустріч з Професором Вівцею мене зачарувала! Настільки, що я готовий взяти тебе у свою команду, якщо побажаєш…
— То ви від самого початку знали про це місце?
— Звичайно! Власне, за кого ти мене вважаєш?
— Спитати можна?
— Аякже, — охоче відповів чоловік. — Тільки коротко.
— Чому ж відразу мені про нього не сказали?
— Бо хотіли, щоб ти сам з власної волі сюди прибув. Хотіли, щоб виманив його з лігвища.
— Якого лігвища?
— Психічного. Бо коли вівця опановує людиною, то остання впадає у стан тимчасового забуття. Як після контузії на фронті. Вивести її з такого стану й було твоїм завданням. Але щоб здобути в неї довіру, ти мав бути чистим, як листок білого паперу. Ну, то що? Просто, чи не так?
— Зовсім.
— Якщо таємницю справи збагнути, то все інше здається простісіньким. Найважче скласти програму. Бо комп’ютер не може врахувати всіх нюансів людських почуттів. І тоді доводиться працювати вручну. Та немає на світі більшої радості, ніж бачити, як твоя програма, складена з такими труднощами, працює згідно з задумом.
Я здвигнув плечима.
— Отже, — вів далі чоловік, — погоня за вівцею наближається до кінця. Завдяки моїм розрахункам і твоїй наївності. Уважай, він уже в моїх руках. Правда?
— Начебто, — відповів я. — Він вас чекає. Сказав, що рівно о дванадцятій зустрінеться з вами за чашкою чаю.
Ми обидва одночасно подивилися на годинники. Була десята сорок.
— Мені треба йти, — сказав чоловік. — Бо запізнюватись — не гаразд. Поїхати до міста можеш на джипі, якщо захочеш. А за роботу — ось тобі…
Чоловік вийняв, з нагрудної кишені чек і передав його мені. Навіть не поцікавившись сумою винагороди, я запхав папірець у кишеню.
— А що, можна й не перевіряти?
— Гадаю, нема такої потреби.
Чоловік радісно засміявся.
— З тобою, бачу, приємно мати справу. До речі, вашу фірму твій компаньйон розпустив. І дарма! Бо відкривалися такі прекрасні перспективи. Відтепер рекламний бізнес набере ще ширшого розвитку. Раджу тобі братися до нього без компаньйонів.
— Ви збожеволіли, — сказав я.
— Думаю, ми ще колись зустрінемося, — відповів чоловік і рушив у бік плоскогір’я.
— Оселедець живий-здоровий! — повідомив водій, сидячи за кермом джипа. — Розповнів, як м’ячик.
Я сидів поряд з ним. Водій здавався зовсім іншою людиною — не такою, як тоді, коли приїжджав по мене лімузином, схожим на чудовисько. Усю дорогу розповідав про похорон Шефа і про догляд за котом, але я майже не слухав його.
О половині дванадцятої джип прибув на залізничну станцію. У місті панувала мертва тиша. Самотній дідок згрібав лопатою сніг на роз’їзді. Біля нього вертів хвостом худющий пес.
— Дякую! — сказав я водієві.
— Нема за що! — відповів той. — До речі, пробували скористатися телефонним номером Бога?
— Ні, часу не було.
— Після смерті Шефа по ньому не можна додзвонитися. Як ви думаєте, щось сталося?
— Напевно, Бог зайнятий, — відповів я.
— Можливо, — погодився водій. — Ну, бувайте здорові!
— До побачення! — сказав я.
Поїзд відправлявся рівно о дванадцятій. На пероні не було ні душі, в поїзді, разом зі мною, сиділо четверо пасажирів. Однак відчуття того, що я знову бачу живих людей, приносило невимовне полегшення. Хай там що, а я повернувся у живий світ. Хоч нудний і повний посередностей, але все-таки мій світ.
Я жував шоколад, коли пролунав гудок про відправлення. Гудок затих, поїзд з брязкотом рушив — і я почув гуркіт далекого вибуху. Я квапливо опустив віконну раму і висунув голову назовні. Через секунд десять пролунав другий вибух. Поїзд набирав швидкість. Минуло ще хвилини три — і над конусоподібною горою піднявся в небо стовп диму.