Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
— А чого вимагала від тебе вівця?
— Усього. Мене всього — від початку до кінця. Моє тіло, мою пам’ять, мою слабість, мої суперечності… Все це їй страшно подобалося. Негідниця мала силу-силенну щупалець, які запихала то в ніс, то в вуха, щоб висмоктувати, як виноградний сік соломинкою, мою душу… Від самої згадки про це мороз іде поза шкірою.
— За яку винагороду?
— Як на мене, незаслужено високу. Та це не означає, що вівця показала її мені в якомусь конкретному вигляді. До останньої миті я встиг побачити лише її невеличку частину. Однак і цього… — Пацюк на мить замовк. — Однак і цього виявилося досить, щоб збити мене з ніг. Це було щось неймовірне! Словами не вдається пояснити… Щось зовсім схоже на всепоглинальне горно. До запаморочення прекрасне і водночас страшне своїм лиходійським наміром. Як тільки людина занурюється в нього своїм тілом — усе людське в ній умить зникає. І свідомість, й уявлення про людські цінності, й емоції, й відчуття болю… Щось таке, яке нагадує динаміку появи різних форм життя в окремій точці Всесвіту.
— І все-таки ти відмовився?
— Так. Усе було поховано разом з моїм тілом. Залишається зробити останню річ — і поховання стане вічним.
— Яку останню річ?
— Останню! Я пізніше попрошу тебе це зробити. А зараз розмову на цю тему припинимо.
Ми одночасно ковтнули пива. Тепло поволі розпливалося по тілу.
— То що, гематома — це своєрідний батіг? — спитав я. — Батіг, яким вівця поганяє свою жертву?
— Саме так. Якщо вона утвориться, то людина від вівці вже не втече.
— Який, власне, намір мав Шеф?
— Він збожеволів. Не встояв перед видовищем того горна. А вівця скористалася ним, щоб створити велетенську машину влади. Заради цього вона і вселилася в нього. Як у непотріб. З ідейного боку Шеф був звичайним нулем.
— І що, після його смерті вівця вирішила використати тебе для успадкування цієї влади?
— Ага.
— А що мало настати потім?
— Царство повної концептуальної анархії. Із злиттям усіх суперечностей в одне ціле. А в його центрі мав бути я разом з вівцею.
— Чому ж ти відмовився?
Час умер. І на цей мертвий час беззвучно падав і падав сніг.
— Я люблю свою слабість. Люблю, коли душа болить, коли гірко… Люблю, як літнє сонце пригріває, як вітер приносить різні запахи, як сюрчать цикади і таке інше. Все це люблю до нестями. Випити з тобою пива… — і Пацюк проковтнув останні слова. — Навіть не знаю чому.
Я гарячково шукав відповіді. Однак слів не знаходив.
— Чи не здається тобі, що з однакового матеріалу кожен з нас створив зовсім щось інше? — запитав Пацюк. — А ти віриш, що світ стає щораз кращим?
— Хто ж може сказати, що добре, а що погано?
Пацюк засміявся.
— Якби на світі існувала країна загальних міркувань, у ній ти міг би стати королем.
— Знеовеченим, чи не так?
— Саме так, без вівці в голові! — сказав Пацюк й, одним духом висушивши третю банку пива, жбурнув її на підлогу. — Я тобі раджу якнайшвидше спускатися з гір. Поки сніг не відрізав тебе від зовнішнього світу. Ти ж не збираєшся тут зимувати, правда? Через днів три-чотири почнеться снігопад і дорога обмерзне. Пройти по ній не кожен здатний.
— А що ти збираєшся робити далі?
У глибині темряви Пацюк життєрадісно засміявся.
— Для мене не існує чогось такого, як «далі». Цієї зими мене не стане. Як довго вона триватиме, я не знаю, але однієї зими мені досить. Я дуже радий, що зміг зустрітися з тобою. Звісно, хотілося де-небудь у затишнішому і світлішому місці…
— Джей передав тобі привіт…
— Передай і йому від мене.
— І з твоєю подружкою я зустрічався.
— Як вона?
— Нормально. Все ще працює в тій самій фірмі.
— Ще не вийшла заміж?
— Ні, — відповів я. — Хотіла дізнатися, все вже скінчилося чи ні?
— Скінчилося, — відповів Пацюк. — Хоча я довго не міг дати собі ради власними силами, все-таки скінчилося. Моє життя не мало жодного сенсу. Однак, якщо вдаватися до твоїх улюблених міркувань, то і будь-чиє життя його позбавлене.