Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
Я мотнув головою — і прокинувся. Тіло затерпло, голова розколювалася від болю. Складалося враження, ніби хтось засунув мене в кухонний міксер і разом із потовченим льодом добряче прокрутив. Немає нічого гіршого, ніж прокидатися в пітьмі. Здається, що доведеться все розпочинати наново. Я розплющую очі — і спочатку відчуваю, начебто живу життям іншої людини. А поки воно ототожниться з моїм, минає досить багато часу. Взагалі дивна річ — дивитися на своє життя, як на чуже. Неймовірно важко уявити собі власне життя окремо від себе.
Я сполоснув обличчя під краном на кухні й випив підряд дві склянки води. Хоча вона була крижана, обличчя не перестало пашіти. Я знову сів на диван і серед темряви й тиші почав збирати докупи окремі шматки свого життя. Вийшло щось не вельми доладне, та принаймні я розумів, що це моє життя. Тож я поволі повертався сам до себе. Дуже важко як слід пояснити іншій людині це дивовижне відчуття: я — це я. Зрештою, хіба воно може когось цікавити?
Мені здалося, ніби за мною стежать, але я не звертав на це уваги. Таке буває, коли сидиш сам-один у просторій кімнаті.
Я почав думати про клітини тіла. Як казала дружина, все на цьому світі врешті-решт відходить у минуле і зникає. Зникаю і я. Я помацав долонею обличчя. У цілковитій темряві воно не здавалося мені моїм. Скоріше це було чиєсь обличчя, що набрало форми мого. Ненадійною стала навіть пам’ять. Імена людей і назви речей — все розчинилось і потонуло в пітьмі.
Темряву струсонуло биття годинника: була половина дев’ятої. Снігопад припинився, але густі хмари все ще вкривали небо. Навколо панував непроглядний морок. Я довго сидів, угрузнувши в диван, і нервово гриз ніготь великого пальця. Навіть власну долоню я ледве бачив. Гасову грубку я погасив, і в кімнаті похолоднішало. Закутавшись у вовняну ковдру, я втупив очі в темну порожнечу. Здавалося, ніби, скорчившись, сиджу на дні глибокого колодязя.
Час спливав, як вода. Частинки темряви вимальовували на моїй сітківці дивовижні візерунки, які невдовзі безгучно розсипались, поступаючись місцем іншим. У застиглому, мов ртуть, просторі ворушилася тільки пітьма.
Я перестав думати і віддався плинові часу. Час поніс мене із собою. Щоразу нова темрява малювала нові візерунки.
Годинник вибив дев’яту. Коли останній удар поволі розтанув у темряві, на мить запала тиша.
— Ну, то що? Поговоримо? — спитав Пацюк.
— Гаразд, — погодився я.
11. Мешканці темряви
— Гаразд, — погодився я.
— Я прийшов на годину раніше, ніж було домовлено, — сказав Пацюк винувато.
— Та нічого. Як бачиш, я вже давно нудьгую.
Пацюк тихо засміявся. Він був у мене за плечима. Здавалось, ніби ми сиділи спинами один до одного.
— Схоже, ніби старі добрі часи вернулися… — сказав Пацюк.
— Ти згоден, що нам вдається поговорити по щирості лише тоді, коли в нас багато вільного часу? — сказав я.
— Мабуть, що так.
І Пацюк усміхнувся. Я збагнув це відразу, хоча сидів спиною до нього. Взагалі я багато чого відчував за найлегшим рухом повітря або тоном розмови. Адже ми колись дружили. Так давно, що важко й пригадати.
— Але ж хтось казав таке: «З ким час марнуєш — з тим по-справжньому товаришуєш», — мовив Пацюк.
— Здається, це твої слова.
— Як завжди, інтуїція тебе не підвела… Ти правий.
Я зітхнув.
— Та от в цій історії вона страшно схибила. Просто жити не хочеться! Дарма що ви всі разом мені стільки підказок давали…
— Тепер уже нічого не вдієш. Ти і так з усім добре справився.
Я мовчав. І був певен, що Пацюк знов уважно розглядає свої руки.
— О, я завдав тобі багато клопоту! — сказав він. — Мені справді дуже незручно! Однак іншого виходу в мене не було. Бо, крім тебе, я не міг нікому довіритися. Про це я тобі і в листах уже писав, правда?
— От саме про це я й хочу від тебе почути. Бо я чогось тут як слід не розумію…
— Звичайно, — мовив Пацюк. — Звичайно, я тобі розкажу. Але спочатку випиймо пива.
Я підвівся з дивана, щоб принести пива, але Пацюк мене затримав.
— Я сам принесу, — сказав він. — Як-не-як, це мій дім…
Прислухаючись до того, як Пацюк звично-впевненими кроками проходить до кухні і набирає з холодильника одну за одною банки пива, я по черзі то заплющував, то розплющував очі. Темрява при заплющених і темрява при розплющених очах трохи відрізнялися кольором.
Пацюк вернувся з кухні й поставив на стіл кілька банок пива. Я намацав одну, потягнув за кільце на кришці й випив з неї половину.
— Коли нічого не видно, пиво — наче й не пиво, — сказав я.