Маха гола

Почувши лункий перестук підборів по дерев’яному паркету та шарудіння шлейфів, Реновалес підступив до дверей, і саме в ту мить графиня прочинила їх і з театральною ефектністю зайшла до студії.

— Це я.

— Ви!.. Ти!..

Від несподіванки маестро промурмотів щось нерозбірливе. Ця зустріч бентежила і лякала його,

— Сідай, — холодно мовив він.

Графиня опустилася на диван, а митець залишився перед нею стояти.

Вони переглянулися, мов чужі, ніби не впізнали одне одного по кількох тижнях розлуки, які здавалися Реновалесу роками.

Він дивився на графиню холодно й байдуже, не відчуваючи до неї найменшого потягу, дивився як на незвану гостю, що її треба якнайскоріше спекатись. Він не пам’ятав, щоб коли бачив її такою: бліда, аж зелена, з перекошеним обличчям і гнівно стиснутими губами, очі палають, ніс загнувся, мало не торкаючись кінчиком верхньої губи. Вона була розлючена, та коли глянула на нього, очі її полагідніли.

Непомильний жіночий інстинкт підказав графині, що побоювання її даремні. У цьому усамітненні художник також видався їй зовсім іншим. Розпатланий, борода сплутана — отже, йому байдужісінько до свого зовнішнього вигляду. Мабуть, його цілком поглинула якась невідчепна думка, і він забув про все інше.

Її ревнощі відразу розвіялись, зникла гірка підозра, що Маріано закохався в іншу жінку — адже митці такі непостійні в своїх почуттях. Конча знала, який вигляд мають закохані, знала, що в таких випадках чоловік завжди прагне чепуритися, бути привабливим, пильно стежить за своєю зовнішністю.

Вона знову з радістю відзначила подумки, що він геть занехаяний; брудна одіж, давно немиті руки з довгими заляпаними фарбою нігтями, і ще безліч дрібних прикмет свідчили про цілковиту байдужість до своєї особи. Отже, йдеться тільки про скороминущий напад мистецького божевілля, про шалену забаганку повністю віддатися малюванню. Його очі світилися гарячковим блиском, але в них не було того, чого вона найдужче боялась.

Незважаючи на це заспокійливе відкриття, Конча вирішила заплакати; бо плакати вона наготувалась давно, і сльози вже нетерпляче тремтіли на її повіках. Отож затулила обличчя долонями і з трагічним виглядом сіла на краєчок дивана. Вона дуже нещаслива, вона так страждає. Пережила кілька жахливих тижнів. Що з ним коїться? Чому він зник — нічого не пояснивши, без жодного слова, і це тоді, коли вона відчуває, що кохає його, як ніколи, коли їй страшенно хочеться махнути на все рукою, влаштувати грандіозний скандал і перейти жити до нього, стати його подругою, його рабинею... А листи, її розпачливі листи, адже він їх навіть не розпечатував! То ж не якісь там надокучливі прохання, а листи від жінки, яка палко кохає його, яка не може склепити очей до ранку, поки не виллє на папір свою душу!.. І в голосі графині прозвучала гіркота, мало не розпач від того, що зневажено її літературний хист, що скніють у забутті всі красиві фрази, які вона записувала після тривалих і напружених роздумів, задоволено посміхаючись... Ох, чоловіки! Які ж вони всі жорстокі, які егоїсти! Яка це дурість — кохати їх!