Маха гола
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Маха гола». Краткое содержание книги:
Але щойно митець переступив поріг своєї оселі, як кохана небіжчиця вийшла йому назустріч; він побачив її зовсім поруч, вона всміхалася йому з портретів, стояла на повен зріст на великих картинах. Реновалес відчув, як його овіяло духом спогадів — невловні пахощі минулого струміли скрізь. Там, за містом, на цвинтарному пагорбі, залишилася жалюгідна оболонка його дружини, тлінна кора. Він туди більше не піде. Навіщо? Адже Хосефіна тут, навколо нього. Те, що лишилось від неї на цьому світі, зберігається в стінах дому, як зберігається запах парфумів у розбитому флаконі... А втім, вона навіть не в домі, а в ньому самому, як оті мандрівні душі з казок, що оселяються в чужому тілі. Недарма прожили вони стільки років разом, поєднані спершу коханням, а по--тім — звичкою. їхні тіла спліталися в обіймах, притуляючись одне до одного, разом провалювались у сон. Небіжчиця забрала з собою в могилу частку художникового життя, і він постійно відчував, як йому бракує цього тіла, що було поєднане з його тілом, а тепер розтануло в небутті.
Реновалес зачинився в своєму будинку, мовчазний і такий похмурий, що слуга став боятись.його. Коли з’являтиметься сеньйор Котонер, велено казати йому, що пана немає вдома. Якщо приходитимуть листи від графині, то нехай слуга кидає їх у старовинну вазу в передпокої, куди раніше складали візитні картки. Якщо прибуде вона сама, нехай зачинить перед нею двері. Художник нікого не хоче бачити: він працюватиме і не бажає, щоб хтось відривав його від роботи. їсти щоб приносили йому в студію.
І заходився малювати, сам-одип, без натури; не відступав від полотна до смеркання. Заходячи надвечір у студію, слуга бачив, що сніданок стоїть на столі неторканий. Надолужував Реновалес прогаяне аж уночі, коли в порожній їдальні мовчки й жадібно від’їдався за цілий день. Але він навіть не помічав, що їсть, бо дивився кудись у простір.
Трохи ображений незвичним наказом, що забороняв йому доступ у студію, Котонер приходив пізно ввечері і марно намагався зацікавити товариша новинами із зовнішнього світу. Старий друг помічав, що очі в маестро блищать якимсь хворобливим блиском і бігають, мов у божевільного.
— Як там твоя картина?..
Реновалес у відповідь невиразно махав рукою. Він покаже її трохи згодом.
Коли Котонер починав розмову про графиню де Альберка, Маріано, здавалося, й не слухав його. Старий художник розповідав, як стривожилася ця дама, як вразила її поведінка маестро. Вона покликала богемника до себе і стала розпитувати про Маріано та нарікати із сльозами на очах, що той до неї не приходить. Графиня вже двічі приїздила до Реновалеса, але не змогла увійти до будинку. Графиня лаяла і слугу, й оту таємничу картину. Принаймні міг би їй написати, відповісти бодай на один лист — графиня й гадки не мала, що вони лежать забуті й нерозпечатапі в купі пожовклих паперів.
Митець вислухав усе це, байдуже знизуючи плечима, ніби йшлося про події на якійсь далекій планеті.
— Ходімо, провідаймо Міліту, — сказав він. — Сьогодні ввечері вона не йде в театр.
Бажання бачити дочку й розмовляти з нею було єдине, що пов’язувало тепер Реновалеса із зовнішнім світом.
Здавалося, він став любити її якось по-новому. Вона вийшла з лона його Хосефіни, була плоть від її плоті. Щоправда, силою та здоров’ям дочка вдалася в нього й анітрохи не була схожа на матір, але ж уродилась жінкою, і вже тому її образ завжди поєднувався в батьковій уяві з образам коханої небіжчиці.
Він слухав свою Міліту, радісно всміхаючись, потішений, що дочка турбується станом його здоров’я.
— Ти, бува, не захворів, татуню? Ти дуже змарнів. І погляд твій мені не подобається... Забагато працюєш.
Але художник хвацько випинав груди і недбало махав рукою. Нехай дочка не турбується. Ніколи ще він не почував себе так чудово. І з уважною зацікавленістю доброго батька слухав оповідь про маленькі прикрощі доччиного життя. Чоловік днює і ночує з друзями: вона нудиться і знаходить розвагу лише у візитах та ще іноді вибирається до крамниць. А потім завжди одна й та сама скарга, яку батько вгадував з її перших слів. Лопес де Coca ставиться до неї як егоїст і скнара. Він тринькає гроші лише на себе, для власної втіхи і намагається заощаджувати на витратах своєї дружини. Незважаючи на все це, вона його таки любить: зрештою, Рафаель не заводить коханок, не дозволяє собі навіть легкого флірту — стала б вона терпіти! Але гроші знаходить тільки для своїх коней та автомобілів, і вона має навіть підозру, що знедавна він приохотився до картярства, а бідолашна дружина мусить ходити в обносках і мало не з плачем просити в чоловіка грошей щоразу, коли їй приносять рахунок за якусь дрібничку на тисячу або дві песет.