Маха гола
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Маха гола». Краткое содержание книги:
Він знову бачив могилу такою, як учора, і вже не плакав. Глибоке розчарування осушило сльози, хоча душа його ридала. Жахливе пробудження!.. Хосефіни тут немає — навколо нього лише небуття. Марно шукати минуле у володіннях смерті, у цій холодній землі, в надрах якої кишить хробачня і шумує, розкладаючись, матерія. А він прийшов сюди, женучись за своїми ілюзіями! На оцьому смердючому гної хотів виплекати троянди спогадів!..
Митець виразно уявив під цією важкою брилою мармуру маленький череп із глузливо ощиреними зубами, крихкі кістки, обгорнуті зотлілим лахміттям шкіри, але в душі його нічого не ворухнулося. Що йому до тих жалюгідних останків людського тіла? Хосефіни тут немає. Вона померла насправді, і якщо йому й пощастить коли-небудь із нею побачитись, то не біля її могили.
Він знову заплакав, але без сліз. Нарікав на свою гірку самотину, на те, що не може перемовитися з дружиною жодним словом. А йому ж треба сказати їй так багато!.. Коли б якась чародійна сила оживила її хоч на мить!.. Він благав би в неї прощення, кинувся б їй у ноги і каявся б у тому, що сам себе ошукав, залишаючись за життя байдужим до неї і тішачись облудними й пустими ілюзіями, а тепер ось ридає, спалюваний безумною пристрастю, безнадійно закохавшись у мертву, після того як знехтував живу. Тисячу разів присягнувся б їй у вірності цієї посмертної любові. Тільки б звірити коханій дружині свою змучену душу, а потім він би знову поклав Хосефіну на її вічне ложе і пішов заспокоєний, з чистим сумлінням.
Але це неможливо. Мовчанка між ними запала назавжди. Він приречений вічно носити своє каяття в собі, гнутись під його нестерпним тягарем. Хосефіна покинула цей світ, охоплена гнівом і розпачем; вона забула про його кохання і ніколи не знатиме, що воно знову розквітло по її смерті.
Неможливо оглянутися назад; Хосефіна не існує й уже ніколи не існуватиме. Хоч би як він страждав, хоч би як ніжно кликав її безсонними ночами, хоч би й благально дивився на її портрети, нічого цього вона не знатиме. А коли зрештою помре й він, глуха прірва між ними тільки поглибшає. Слова, які він так і не зміг їй сказати, згаснуть разом із ним, обоє вони зотліють у землі, чужісінькі одне одному, і його жахлива помилка розтягнеться на всю вічність, бо вже ніколи вони з Хосефіною не побачаться і не перемовляться, приречені розчинитися в моторошному небутті.
Митець аж закипів гнівом від усвідомлення свого безсилля, Чому доля така невблаганна? Чому так жорстоко й немилосердно глузує вона з людей: зводить їх докупи, а потім розлучає навіки — навіки! — і не дає їм змоги обмінятися бодай одним словом, бодай поглядом прощення?..
Брехня й омана завжди витають довкола людини, вони огортають її наче хмарою, коли вона простує своїм, шляхом крізь порожнечу життя. Брехня й оця могила з її епітафією; тут немає його дружини, у цій ямі лише людські останки, і ніхто не зміг би впізнати, чиї вони.
У розпачі митець підняв голову і втупився в чистий осяйний простір. Пхе, небо! Ще одна брехня, тільки й усього. Ота прозора голубінь, змережана золотими променями та примхливими візерунками білих хмарин — це всього-на-всього тонесенька плівка, ілюзія нашого зору. А за цією оманливою павутиною, що обснувала землю, розпростерлося справжнє небо, неосяжний простір, затоплений чорною непроглядною темрявою, де сяють вогненні краплі безлічі світів, ці лампади вічності, у світлі яких живуть інші рої ефемерних мислячих атомів, що теж, мабуть, тішать себе вигадками про безсмертя душі.
Усе це омана, і смерть безжально її розвіює, перехоплюючи людину на вимощеному ілюзіями шляху і скидаючи її в провалля з тією самою байдужістю, з якою він зараз чавить ногами вервечки мурашок, що сновигають у всіяній кістками траві.
Реновалес відчув, що треба звідси тікати. Чого він тут це бачив, у цьому тоскному й безлюдному куточку? Він піде й більш ніколи сюди не повернеться. Але йому схотілося вирвати тут якусь квіточку або хоча б травинку, щоб узяти із собою на спомин. Ні, Хосефіни тут, звичайно, пема, це він знає напевне; але його охопило бажання, яке відчуває кожен закоханий: мати при собі якусь дрібничку, що її торкалась кохана жінка.
У ногах могили густо росли польові квіти, але він вирвав кілька ще нерозпуклих під самим хрестом. Адже вони, можливо, дістають корінням обличчя мертвої і в цих пелюстках є щось від її очей, від її уст.
І Реновалес повернувся додому — сумний, розчарований, без жодної думки у голові й зі смертю в душі.