Маха гола
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Маха гола». Краткое содержание книги:
І митець таки повернувся сюди — уже наступного дня. Сторож з радістю привітав його, збагнувши, що від цього відвідувача можна чекати щедрих подачок.
Осяяне вранішнім сонцем, кладовище здалося Маріано більшим, величнішим. Розмовляти тепер не було з ким, і тільки його кроки порушували мертву навколишню тишу. Він піднімався сходами, проминав підземні галереї і відчував дедалі більший неспокій. Тривожно думав, що з кожним кроком віддаляється від світу живих, що вхідна брама з потворним цвинтарним сторожем уже далеко і він тут єдине живе створіння, єдиний, хто здатен мислити і боятись у цьому моторошному місті, у цьому куточку загробного світу —чорного, бездонного провалля, з якого віє жахом і в якому знемагають тисячі й тисячі примарних істот, огорнутих таємницею небуття.
Підійшовши до Хосефіниної могили, художник скинув капелюха.
Нікого. Навкруги, скільки сягало око, розгойдувались од вітру дерева та трояндові кущі, тяглися ряди гробниць. Прямо над головою художника тихо шелестіло гілля акації, а в ньому щебетали пташки, і цей голос життя трохи заспокоював митця, розвіював дитячий страх, який опанував його відразу, тільки-но він ступив на лункі кам’яні плити.
Він довго стояв, невідривно дивлячись на мармурову плиту; одна її половина, осяяна сонцем, була золотого кольору, а друга — біла, підсинена тінню. Раптом художник здригнувся, наче прокинувшись від чийогось голосу... свого власного. Скоряючись нездоланному пориву вимовити вголос свої думки, порушити мертву цвинтарну тишу, він несподівано заговорив:
— Хосефіно, це я... Ти мене прощаєш?..
Реновалеса охопило палке дитяче бажання почути голос із того світу, голос, що пролив би на його душу бальзам прощення, він хотів принизитися, плазувати «навколішки, плакати, щоб Хосефіна почула його, щоб усміхнулася в безодні небуття, побачивши, як змінився її чоловік. Прагнув сказати — і казав це їй подумки, — що вона воскресла в його помислах і що, втративши дружину навіки, він став кохати її так палко, як ніколи не кохав за життя. Почував себе винним, що так неоднаково склалися їхні долі, що він досі живе на світі і почуває себе ще дужим і молодим, що провів її в останню путь байдужий і холодний, думаючи про іншу жінку, що злочинно прагнув смерті своєї дружини, а тепер безумно закохався в її примарний образ. Нікчема! І він залишився жити. А вона, така лагідна, така добра, зникла назавжди, загубилася й розтанула у бездонних глибинах вічності!..
Реновалес заплакав: сльози полилися з його очей — щирі й гарячі, — і він відчув, що вони з Хосефіною тепер зовсім близько одне до одного, що вони майже разом і їх розділяє тільки мармурова плита і тонкий шар ґрунту. Тепер він любив її спокійною і втихомиреною любов’ю, очищеною від земної марноти. О якби він міг зараз зірвати цю біломармурову плиту! Реновалес уже не бачив кладовища; не чув ні пташиного щебету, ні шелесту гілля; мав таке відчуття, ніби його огорнуло хмарою і в густому тумані він бачить лише білу могилу, оцю мармурову плиту, під якою навіки впокоїлося кохане тіло.
Хосефіна прощала його; поставала перед ним такою, якою була в юності, якою залишилася на його малюнках і картинах. Дивилася йому в очі проникливим поглядом — як за часів їхнього кохання. Він чув її голос, що звучав так само по-дитячому дзвінко, як тоді, коли вона сміялася з усяких дрібниць у їхню щасливу пору. Це було воскресіння; небіжчиця стояла перед ним, як жива, мабуть, зіткана з невидимих випарів її життєвої есенції, які ще витали над могилою, ніби сумно прощалися зі своєю матеріальною оболонкою, перш ніж полинути в нескінченність.
Художник розпачливо плакав у тиші, рясні сльози давали йому солодке полегшення; налякані його тужними зітханнями, пташки замовкли. «Хосефіно! Хосефіно!» — ридав він, та відповідала йому тільки луна — володарка цього заставленого лункими плитами кладовища.
Скоряючись нездоланному пориву, митець переступив через обліплений мохом ланцюг, який огороджував могилу. Відчути її зовсім поруч! Подолати коротку відстань, яка розділяє їх! Насміятися над смертю поцілунком воскреслої любові, глибокої вдячності за прощення!..
Маестро упав на білу плиту й обхопив її руками, наче хотів відірвати від землі і забрати з собою. Він гарячково припав устами до того місця, під яким мало бути обличчя мертвої, і став обціловувати твердий мармур, тужливо стогнучи і б’ючись об плиту головою.
Губи відчули доторк напеченого сонцем каменю, і художника аж занудило від присмаку гарячого мармуру та пилюки. Реновалес підхопився на ноги, наче пробудився від сну, наче раптово перед ним виникло кладовище, доти невидиме. Ледь чутний трупний запах залоскотав йому ніздрі.