Маха гола

— Дай-но я поцілую твоє любе чоло, щоб замовкли і поснули духи, які живуть у тебе в голові.

І знову, й знову ніжно цмокала, «любе чоло», опукле й нерівне, мов гірське плато, вкрите застиглою вулканічною лавою.

її ласкавий, награно шепелявий, як у дитини, голос довго-довго муркотів у тиші студії. Вона ревнув його до живопису, що геть одібрав глузд у її бідолашного хлопчика. Одного чудового дня, славетний маестро, ваша Конча підпалить студію з усіма картинами. Вона пригортала його, вдавала, ніби хоче посадити собі на коліна й заколисати, як малу дитину.

— Ну ж бо, доне Маріаніто, засмійтеся до своєї Кончіти... Засмійтеся, негіднику!.. Засмійся, а то вдарю!

Художник сміявся, але сміх його був силуваний; ці дитячі пустощі, колись такі для нього приємні, тепер лише стомлювали його, і він тільки й думав, як би відсунутися від неї. Залишався нечутливим до її рук та. уст; це тепле тіло, що так палко горнулося до нього, не збуджувало в ньому найменшого хвилювання. Невже й справді колись він кохав цю жінку, заради неї вчинив страхітливий і непоправний злочин, через який вічно тягтиме за собою ланцюг покути!.. Які несподіванки готує для нас життя!..

Байдужість художника зрештою передалася й графині. Здавалося, вона прокинулась від омани, в яку сама себе завела. Відсунулась від коханця, втупила в нього погляд, і в її очах знову спалахнула гордість.

— Скажи, що мене кохаєш! Скажи негайно! Я так хочу!

Але марно підвищувала вона голос, марно намагалась говорити владно й категорично; марно зазирала Реновалесові в очі, ніби прагнула заглянути йому в саму душу. Митець мляво посміхався, мурмотів ухильні слова, але її вимозі не скорявся.

— Скажи мені це, ні, прокричи, щоб я чула... Скажи, що кохаєш мене. Назви мене Фріною, як тоді, коли ти стояв переді мною навколішках, обціловуючи мене всю.

Реновалес не сказав нічого. Здавалося, йому стало соромно на згадку про той випадок, і він похилив голову, щоб не бачити Кончі.

Графиня схопилася на ноги в нападі нервового шалу. Не тямлячи себе від люті, стала посеред студії і заломила руки. її нижня губа тремтіла, очі метали зелений вогонь, їй кортіло щось розтрощити, впасти на підлогу й забитися в корчах. А може, жбурнути на підлогу найближчу арабську амфору? Чи вгородити нігті в оту похнюплену голову? Нікчема! І вона ще любила цього невдячного! Любить навіть тепер, мов прикута до нього самолюбством і звичкою!..

— Скажи, що кохаєш мене! — крикнула вона. — Скажи негайно!.. Ну ж бо!..

Відповіді не було. Мовчанка ставала обтяжливою. Графиня знов подумала, що художник закохався в іншу жінку. Але хто вона? Як це взнати? Жіночий інстинкт підказав їй, що треба обернутися й поглянути в розчинені двері. Крізь них вона побачила суміжну студію, а за нею — останню, яка й була майстернею, де працював художник. Скоряючись велінню таємничої інтуїції, графиня кинулася туди. Суперниця там!.. Позаду чулися квапливі кроки маестро. Побачивши, як вона зірвалася з місця, він пробудився зі свого похмурого забуття і майже побіг за нею, охоплений жахом. Конча відчула, що зараз узнає істину; жорстоку істину, яка постане перед нею в усій невблаганності раптово розкритої таємниці. Посеред студії графиня спинилася мов укопана і, насупивши брови від розумового зусилля, вп’ялася очима в картину на великому мольберті, що вирізнялася з-поміж інших, незважаючи на сіру пустку цього полотна.