Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Що ж ти там робиш? Невже проводиш контррозвідувальні операції?
— Знаєш, доручають такі речі, що й не доберу, радіти, що довіряють, чи писати заповіт…
— Та ти що! Ото так серйозно? А я думав, у нашій державі вже немає нічого серйозного. Що ж там таке трапилося, що не могли без тебе обійтися, тобто залучили важку артилерію? Там же за кордоном наших нероб вистачає.
— Доручили домовитися про чергову партію зброї. Це ж не так просто. Не офіційними каналами все йде, а лівими. І хоч я, побачивши, що насправді діється і в яку аферу мене втягують, навідріз відмовився, вантаж усе одно викинули в потрібному місці. Уже й підтвердження є.
Яке?
— А на рахунку вже з’явилися гроші.
— ?
— Це, Богдане, такі схеми, мать би його… Сам не все розумію. Та мені й не треба. Наші представники домовляються, де повинні викинути ящики. Просто з повітря. Потім хлопці-повстанці зі свого боку (прямих же грошей немає) переправили наркотики в одне місце, далі транзитом ще через одну країну, а там — хай Захід труїться. Аж потім грошики — до пас. І то такими ж об’їзними шляхами. Можна сказати — гарну справу робимо, знищуємо генофонд противника, — засміявся Анатолій.
— Ти що, серйозно?
— Жартую… Про наркотики — придумав, — усвідомив промах Анатолій. — Я не знаю всієї схеми. Тому в мене руки чисті. Відносно. Грошики йдуть, кому треба. Я ж мав бути лише технічним виконавцем. Мені здається, що вони все ж мене десь замазали.
— Не боїшся?
— Боюсь…
— Кого?
— Та цих солопів. Страшні люди. Що ближчі до Папи, то страшніші.
— А Бога не боїшся?
— Та біс його зна…
— То кому служиш: Богові, чорту чи Папі?
-Іди ти к бісу!
— О, знову згадав рогатого. Справді, мабуть, тебе дістали…
— Кажу тобі, вже треба готуватися до відпочинку. Щовечора онуки запитують, де дід. А я приходжу, коли вони вже сплять. Скільки вже можна, й так усе життя, як на фронті: давай, давай, давай! Та що це ми тільки про мене. Краще розкажи, як ти.
— Ти знаєш, сам подумую про відпочинок. Але ще є деякі хвости, які треба підчистити. Щоправда, і на волі нас навряд чи хтось чекає. Скільки наших хлопців, що пішли на пенсію,
не можуть влаштувати своє життя без служби! Скільки спилося! А скількох уже немає — царство їм небесне… Ти когось із наших, що звільнилися, зустрічаєш?
— Бачу іноді в місті, іноді телефонують. Так, перемовимося кількома словами: наче й не було десятків років спільного життя.
— А як наші колишні шефи, Євген Кирилович, наприклад? Щось рідко з’являється на людях. То хоч по телевізору мелькав, а зараз дедалі рідше. Хоча зовні — такий самий красунчик.
— Кирилович — молодець. Якби не деякі його тактичні осічки — був би Президентом. Можливо, й Україна була б зараз зовсім іншою, — Анатолій глибоко зітхнув. — Та й ми могли б десь біля нього бути, га! — Анатолій засміявся й легенько вдарив Богдана по плечу.
— Ні, Толю, час безповоротно минув. Не треба шкодувати за тим, чого не сталося. А ти, бува, не маєш його телефончика?
— Звичайно, маю. Ми іноді зв’язуємося. Точніше, я йому телефоную. Записуй.
Анатолій продиктував номер мобільного телефону.
— Як ти думаєш, Толю, якщо я подзвоню Євгенові Кириловичу, він не пошле? — сказав, занотовуючи в записник цифри, Зорій.
— Ти що, він нормальний мужик, своїх не забуває. Навіть таких вредних, як ти.
— Чому ж це я вредний?
— Бо щось хитриш. Не просто ж так мене тут зустрів, га? — Анатолій Чорний знову поплескав Богдана Зорія по плечу. — Та гаразд, не переживай, дядя жартує.
Коли приятелі виходили з території Софії, побачили, як з вузеньких бокових дверей дзвіниці двоє міліціонерів вивели й посадили в «Жигулі» високого худого підлітка, який зовсім не опирався. На його обличчі, як здалося Богданові Даниловичу, наче промайнула світла усмішка.
З
Сашко Тесля сидів на м’якому старенькому дивані в невеличкій кімнаті, яку все ж полковник Зорій назвав вітальнею, и чекав, коли Богдан Данилович приготує каву. Письменник уперше прийшов на власну квартиру Зорія, і тепер із цікавістю розглядав прості вітчизняні меблі, закарпатську стінку, велика частина площі якої належала книжкам. По корінцях обкладинок Сашко визначив, що більшість із них гною біографію починала з видавництва, яке друкувало серно бібліотеки «Огонёк». Жуль Верн, Віктор Гюго, Аполлон Майков, Проспер Меріме, Лев Толстой, Антон Чехов, Федір Достоєвський, Олександр Пушкін, Михайло Лєрмонтов, Теодор Драйзер, Михайло Салтиков-Щедрін… Серед струнких рядів красивих видань якось окремішньо причаївся замацаний томик «Кобзаря». Теслі хотілося покопатися в бібліотеці полковника. На чужих же полицях завжди знайдеться хоч кілька незнайомих видань, які зацікавлять книголюба. Особливо такого, як Сашко.