Соло бунтівного полковника. Вершина

І її знайомець попрощався й пішов собі геть, а Богдан приєднався до Анатолія. Повільним кроком вони прямували далі, вийшли на майдан до дзвіниці святої Софії і зупинилися за кілька метрів від місця, де похований Патріарх Володимир.

Лежить собі, - кивнув у бік могили Чорний, — як сирота. Як же тут незатишно!

— Йому, мабуть, однаково, — у тон Анатолієві промовив Зорій. — А тоді, в 1995-му, коли його ховали, тут було затишно? Я свідок тих подій: такого звірства ні до того, ні і»після не пригадую.

— Так, «беркутівці» тоді як з цепу зірвалися, били всіх, хто потрапляв під руку: і малих, і старих, я вже не кажу про хлопців з УНСО. Тих калічили конкретно.

— Я в той день, 18 липня, призначив зустріч своєму агентові біля фунікулера. Там зручно: красиво, гуляє багато людей, здебільшого іногородні, бо місцеві туди не ходять, мабуть, нічого особливого вже в тих красотах не бачать — звикли. Іду до Софійського майдану, а там — натовп. І люди підходять і підходять. Бачу — з Володимирської суне ще більше людей. Прислуховуюсь — усі говорять про Патріарха Володимира, мовляв, влада не дозволила його поховати на території Софії, але він гідний цього, тому народ намагатиметься поховати його саме на території історичного заповідника. Що було потім — ти знаєш. А от питання про відповідальність за те криваве місиво не вирішене й досі. Влада тоді втекла з міста. Говорили, що й шеф твій, Марчук, тоді… - Зорій зам’явся, — ну, виявився не на висоті… Розгін похоронної процесії — то була перша серйозна акція, яка владу злякала.

— Та біс його розбереться в тих хитросплетіннях, які влаштовують політики й високі чиновники. Іван киває на Петра — я не я, і хата не моя.

Постоявши ще з хвилину, зайшли під арку. Зненацька над їхніми головами гучно вдарив дзвін, аж притиснувши обох звуковою хвилею.

— З якого б це дива? — Анатолій Чорний прожогом вискочив з-під арки на територію Софії Київської. — Скільки тут ходив — жодного разу не теленькало.

— Це на честь нашої зустрічі, - весело промовив Зорій, теж слідом за приятелем швидко заскочивши на подвір’я.

— Так у нього ж заборонено бити. Він же — реліквія, — з іронією сказав Анатолій. — Кажуть, що сам Мазепа приклав руку до його появи на світ.

— Точно, було таке. Він так і зветься — «Мазепа». Добре, хоч назву цю досі не додумалися змінити. А то б, як самому гетьманові Іванові Мазепі, оголосили б наші старші брати анафему за так звану «зраду расєйському царю» або, чого доброго, розпиляли б і здали на брухт. Тепер не здадуть, хоча зараз це й модно.

Вони попрямували знайомим і звичним для обох маршрутом навколо собору.

— Давненько не бачилися. Усе справи? — змінив тему розмови Зорій. — Десь знову по закордонах? Чи вже, мабуть, не пускають? Може, втратив довіру? Викреслили з потрібних списків?

Саме цього й не хотів ніяк визнавати Анатолій, і нагадування про недавні переживання щодо невизначеності вмить привели його до такого стану, в якому він уже ладен був одразу ж заперечити Богданові.

— Ні, Богдане! Усе слава Богу! Справді, тільки-но повернувся з-за кордону. Я з нього й не вилажу.