Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Ох і злий ти, Богдане. Хіба ж усі генерали тільки те й роблять, що бухають з бандюками?
— Ні, не всі. Ви ось п’єте просту горілку з простим полканом. Та ще й в антисанітарних умовах, як говорив свого часу вельмишановний Аркадій Райкін.
— Хіба ж антисанітарними умовами можна назвати цю красу? Дивися, як сніг блищить. А повітря! Лєпота! Не хочеться навіть думати, що завтра знову йти до Беруна й вислуховувати його нотації. Та ще й пояснювати те, про що я так сьогодні від тебе й не дізнався.
— Я вам можу сказати лише одне: у нашій країні треба змінювати все. І насамперед тих, хто не здатен на справжні радикальні перетворення. У нас же основна проблема не в розвалі економіки, не в захмарній корупції та організованій злочинності. Це все — наслідки. В Україні ми маємо найстрашніше явище, яке може згубити державу як таку. І явище це — криза духовності. У нас немає ідеї, яка згуртувала б націю, об’єднала людей, допомогла повірити у власні сили. Кожний наш громадянин, хоч би де він працював, хоч би ким був, почувається тимчасовим. Немає віри в завтра. Не сказали йому, в чому його перспектива, коли й за яких умов вона можлива. Він уже не вірить у постулат, що праведне сьогодні — завтра може стати грішним. І, звичайно, навпаки. Але той, кого сьогодні тиснуть і ганяють, як куцого зайця, завтра може розправити плечі. Коротше, Україні потрібен новий лідер, з новими ідеями, незвичними способами їх вирішення. Ним може бути навіть не найсильніший чи найрозумніший. Лідер — це той, хто краще від інших усвідомлює, чого хочуть люди. А люди — це народ. А народ — це Україна. Нині ж ті, хто у владі, владою є лише за визначенням. Тобто якби не було символів влади — палаців, резиденцій, охорони, військових парадів, дипломатичних прийомів, даішних мигалок — не було б і влади. Без фетишів вони ніхто. А які ці правителі самі з себе? Побач їх у сауні — враження буде гнітюче: більшість — мікроцефали, рахітичні чахлики із недорозвиненими пуцюринами. Вони присмокталися до державної цицьки й вважають себе незамінними. Але, як відомо, на кладовищах лежать мільйони тих, що вважалися незамінними.
Зорій замовк і лише зараз помітив, що Шершун дивиться повз нього, туди, де зовсім недавно сіло сонце, де згасала заграва. Полковник не був упевнений, що той узагалі слухав його.
— Я вже старий для боротьби, я не здатен навіть ненавидіти, — генерал дивився кудись удалечінь і наче сказав це сам собі. — Я тільки перебуваю в скорботі душевній, дратуюся, ночами в мене горить голова від напливу думок, і я не можу спати… Ох, якби я був молодий!
— Володимире Дмитровичу, ви тут? Що з вами? Який же ви старий?
— Це ж із Чехова. Іван Іванович, пам’ятаєш?
— «Аґрус»? А я вже злякався, думаю, травмував своїми балачками вашу психіку.
— Життя — як мило. Тільки вчора купив брусок запашного, білого, чистого. Думав — надовго вистачить. Незчувся, як у руках опинився невеличкий змилок, яким ще намагаєшся
скористатися, а він уперто вислизає з рук і кінець кінцем зникає разом із водою в каналізації.
Ага. «І ще один аркушик: справа — наліво!»
Ти про що?
Та про те саме, що й ви — про життя…
…Полковник Зорій і генерал Шершун, можливо, вперше під масу знайомства і спільної роботи говорили про такі речі.
I вперше, хоч як дивно, кожен із них розумів, що обидва говорять не до кінця відверто, а можливо, навіть в окремих випадках і зовсім нещиро.
Ні, вони не боялися одне одного. Вони навіть не допускали, що хтось із них може передати третій особі зміст їхньої розмови.
Просто вони не до кінця розумілися. І саме тому, що недоговорювали того, про що кожен із них думав. Генерал не розумів Зорія, бо був справді в цілковитому невіданні про плани й практичні кроки полковника. А Богдан Данилович не вводив приятеля у свої справи, боячись чи, точніше, не бажаючи підставляти його, втягувати в небезпечну «антидержавну» діяльність.
— Я думаю: що ж ти, друже мій Богдане, замислив? — Шершун
підвівся. — І як далеко ти зайшов у своїх практичних кроках? Що ж буде з тобою, голова твоя садова? Що буде з нами? Знову революція? Хіба тобі не знати, що сказали про барикади розумні люди?
— А що вони сказали?
— Що барикада ділить вулицю на два глухих кути. Це сказав хтось із російський письменників.
— Так і там є розумні люди.
-І я ж про те. Байдуже, хто де народився. Он Ісус — народився в хліві, а ким став!
— Ким?
— Христом став…
Глава друга
Постулати