Джеррі-Островик
- Автор: Лондон Джек
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Національний книжковий проект
- ISBN: 978–617–592–086–2
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Джеррі-Островик». Краткое содержание книги:
— Він запросив мене жити в нього й відвіз до свого великого, порожнього дому, тільки-но ми вернулися в Бостон. Він сказав, що порадиться зі своїми адвокатами і офіційно прийме мене за названого батька — ця думка дуже потішила його. «Я вас законно прийму в свою родину, — сказав він. — Вас і Іштар»[16]. Так звали мумію.
Отак я вернувся в життя, стюарде, і навіть знайшов родину. Але життя облудне у своїй ласці. За вісімнадцять годин після того, вранці, ми знайшли його в ліжку мертвого. І мумія лежала біля нього. Розрив серця чи крововилив у мозок, я так і не дізнався.
Я просив, благав його родичів, щоб мумію поховали з ним. Але вони, холодні, суворі новоанглійці, віддали Іштар до музею, а мені дали тиждень часу, щоб залишив дім. Я вибрався за годину, і вони, перше ніж мене випустити, обшукали моє скромне майно.
Я поїхав до Нью-Йорка й почав ту саму гру. Та цей раз, мавши більше грошей, я міг грати її краще. Потім знов і знов, у Нью-Орлеані, в Галвестоні. Нарешті подався до Каліфорнії. Це вже моя п'ята подорож. Набрався я лиха, обморочуючи оцих трьох, і майже весь свій невеличкий капітал зужив, поки вони підписали угоду. Такі скнари! Дати мені грошей наперед? Сама думка здалась їм безглузда. Та я свого доп'яв: натяг чималенький борг у готелі, а тоді ще замовив солідний запас трунків та сигар і обидва рахунки виставив на судно. Ех, що було! Вони так розлютилися, що ледь не почубились між собою… і зі мною. Рахунки оплатити відмовились. Я відразу заслаб. А їм сказав, що це вони мене довели до хвороби. І що дужче вони лютували, то тяжче мені робилося. Кінець кінцем вони здалися. І я зразу видужав. Ну, і ось ми тут, без води, й скоро попливемо, напевне, до Маркізьких островів по воду. А потім вони вернуться сюди й шукатимуть ще.
— Ви так сподіваєтеся, сер?
— А я пригадаю нові, дуже важливі подробиці, — всміхнувся Старий Моряк. — Безперечно вернуться! Я їх добре знаю. Це ж тупі, нудні, захланні дурні.
— Авжеж, дурні! Всі до одного! Корабель Дурнів! — у захваті повторив Доутрі ті слова, що їх уже вимовляв сам до себе в трюмі, коли просвердлив останнє барило й слухав, як дзюрчить із нього вода на дно трюму, та сміявся зі свого відкриття, що в нього зі Старим Моряком одна мета.
РОЗДІЛ XIV
Другого дня ранішня вахта, що звичайно набирала денний запас води для камбузу та кают, виявила, що барила порожні. Містер Джексон так стривожився, що зразу покликав капітана, а ще за кілька хвилин капітан розбудив Грімшо та Нішіканту й сповістив їх про нещастя.
Сніданок минув у великому хвилюванні. Хвилювалися потай і Старий Моряк та Доутрі, а троє компаньйонів лаялись і голосили. Найдужче нарікав капітан Доун. Саймон Нішіканта кляв невідомого зловмисника та вигадував йому всілякі нелюдські кари, а Грімшо зціплював та розціплював здоровезні кулаки, ніби душив когось за горлянку.
— Пригадую, в сорок сьомому… ні, в сорок шостому., так, так, у сорок шостому… — гомонів Старий Моряк. — Отака сама, коли не гірша халепа сталась. Нас було шістнадцятеро на баркасі. Це як ми налетіли на риф Глістер. Так його названо після того, як наше суденечко відкрило його однієї темної ночі й залишило на ньому свої кості. Цей риф є на адміралтейських картах. Ось капітан Доун потвердить…
Ніхто його не слухав, крім Доутрі, що, подаючи гарячі пиріжки, захоплювався старим. Та враз Нішіканта розчув його белькотню й загорлав несамовито:
— Годі! Заткніть пельку! Мені вже в печінках сидить оте ваше «пригадую»!
Старий Моряк наївно здивувався: невже він у чомусь схибив?
— Ні, ні, вибачте, це, мабуть, мій старий язик обмовився, — теревенив він далі. — Це було не на «Пильному», а на бригу «Глістер». Хіба я сказав — на «Пильному»? Ні, то був «Глістер», прегарний невеличкий бриг, як цяцечка, з обшитим міддю днищем, обриси — як у дельфіна, швидкий як стріла і верткий мов дзига. Повірте, панове, в добрий вітер обом вахтам було роботи коло вітрил по зав'язку. Я плавав на ньому комірником. Ми відпливли з Нью-Йорка нібито до північно-західного узбережжя. У нас був запечатаний наказ…
— На бога, замовкніть! Я скоро збожеволію від вашого базікання! — із щирою мукою вигукнув Нішіканта. — Майте совість, старий! Яке мені діло до вашого «Глістера» й до запечатаних наказів!
— Ох, запечатані накази, — аж засяяв Старий Моряк. — Чарівні слова — «запечатаний наказ»… — він вимовив ті слова майже побожно. — То ще були часи, панове, коли судна ходили з запечатаними наказами. Я, як комірник і почасти пайовик у ділі, мав владу над капітаном. Запечатаний наказ зберігався не в нього, а в мене. Запевняю вас, я сам не знав, що в ньому стояло, в тому наказі. Аж як ми обійшли мис Горн і випливли в Тихий океан, на п'ятдесятому градусі широти я зламав печатку й прочитав, що далі нам пливти до Ван-Діменової землі. Так тоді називали Тасманію…
16
Іштар — одна з богинь у ассірійців та вавілонян; наявність такого імені серед єгиптян сумнівна.