Джеррі-Островик

Два роки я працював у пральні за півтора долара тижнево. Уявіть мене, що вродився і виріс у розкошах, і то неабияких, мої старі зболілі кістки, мій шлунок і язик, які ще не забули колишніх гастрономічних утіх, — уявіть, як я, звиклий щедрою рукою розкидати гроші, трусився над тими півтора доларами, мов скнара, й ні разу не витратив ані цента на тютюн, ні разу не помітив ласим шматочком свого шлунка, змученого огидною, нестравною їжею. Я канючив тютюн, поганий дешевий тютюн, у нещасних здитинілих дідів, що стояли вже над домовиною. А коли одного ранку побачив, що мій сусід, Семюел Мерівейл, неживий, то спершу потрусив йому кишені, бо знав, що у нього було півпачки тютюну, і аж тоді сказав, що він помер.

Отак, стюарде, беріг я ті півтора долара тижневих. Розумієте, я був ніби в'язень, що перепилює грати тонесенькою пилочкою. І я їх перепиляв, стюарде! — аж вереснув старий переможно. — Я їх перепиляв!

Дег Доутрі підняв пляшку і промовив поважно й щиро:

— Будьте здорові, сер!

— Дякую вам, сер, ви мене розумієте, — просто й гідно відповів Старий Моряк, цокнув келихом об пляшку, і обидва випили, дивлячись один одному в очі.

— У мене мало б бути сто п'ятдесят шість доларів, коли я покидав притулок, — повів далі старий. — Але я пролежав два тижні з грипом та тиждень з плевритом, отож, коли виходив з тієї оселі живих мерців, мав у кишені лише сто п'ятдесят один долар і п'ятдесят центів.

— Розумію, сер, — у щирому захваті перебив його Доутрі, — З тоненької пилочки зробився лом, і ним ви збиралися вломитись назад у життя.

Спотворене шрамами обличчя й бляклі очі Чарлза Стоу Грінліфа засяяли, і він підніс келиха.

— Будьте здорові, стюарде. Ви мене зрозуміли. І сказали дуже гарно. Я збирався вломитися в дім життя. І той нужденний гріш, наскладаний за два роки хресних мук, мав стати мені ломом. Подумати лишень! Таку суму в ті дні, коли ще моя сорочка не зносилась, я вусом не моргнувши програвав у карти за один кін. Але, як ви сказали, я вернувся, щоб уломитись у життя, й приїхав до Бостона. У вас є хист до влучного слова, стюарде. Будьте здорові!

Знову келих цокнувся об пляшку, і вони знов випили, дивлячись один одному в очі щиро й порозуміло.

— Та ломик мій був затонкий, стюарде, і я не важився налягати на нього всім тілом. Я найняв кімнатку в невеликому, але пристойному готельчику без пансіону. Я, здається, вже казав, що це було в Бостоні. О, як я беріг свій лом! Я їв лише стільки, аби не вмерти з голоду. Зате інших я частував добірними трунками, частував щедро, прикидаючись багатієм — це додавало вірогідності моїм оповіданням. А захмелівши — вдавано, певна річ, — починав по-старечому патякати про «Пильний», про баркас, про таємні пеленги, про скарб, закопаний у піску… На морський сажень у піску. Це тонка психологія, такі слова навіюють спогади з прочитаних книжок, вони мають солоний запах моря, нагадують про відважних піратів, про золото іспанських колоній.