Піти й не повернутися

І зразу ж він здогадався, що боявся даремно: неподалік з-під пагорка пролунав постріл у відповідь. Отже, охоронник все ж лишився. Ті, мабуть, відправилися за допомогою, а одного зоставили стежити за ним і тримати під обстрілом. Певно, ті зрозуміли, що він поранений і далеко від них не втече. Що ж, усе правильно.

Це засмутило ще дужче. Найгірше, що він зовсім не бачив того під пагорком, мабуть, добре замаскувався, гад, а за пострілами уночі не вгадаєш, де він засів. Як і до того, було млосно і трохи нудило, ніби він з'їв щось недобре. Хотілося пити. Лихоманило вже без упину, і він подумав, що, мабуть, довго так не протягне.

Але він чекав, невідомо на що сподіваючись, хоча так просто було покінчити з усім. Може, він хотів жити? Видно, що хотів, особливо тепер, коли ті зняли облогу — справді, йому захотілося вижити. Але ж як? Хвору ногу він старався не рухати, навіть не ворушити. Але здорова ступня вже, мабуть, відмерзла — значить, він зовсім лишився без ніг. А без ніг — який же порятунок Покинувши в снігу гвинтівку, він повернувся на бік, пошукав обіч валянок. Той лежав близько, халявою в снігу. Він дотягнувся до нього, висипав сніг і почав намацувати його задерев'янілою ногою, щоб узутися. Але взутися не вдалося — це було трудніше, аніж скинути. Ступня тільки влізла в халяву, як у нього запаморочилася голова, поле попливло кудись велетенською холодною крижиною, і він стиснувся, намагаючись перетерпіти приступ. У цей час здалеку бахнув і покотився гучною морозною луною гвинтівочний постріл — усе звідти, з-під пагорка. Бахнув і другий раз, і третій. Куль, однак, він не почув, та він і не дослухався. Боком скорчившись у своєму сніговому лігві, він з усієї сили намагався взути валянок. І він узув його, хоч і не зовсім, якось перечекав приступ особливо нестерпного болю, і йому полегшало. Він навіть повернув обличчя, бо дуже пекло морозом щоку і лоб. І тоді почув голос: