Піти й не повернутися

Намерзлий його валянок взагалі погано знімався з ноги, тепер його треба було скинути лежачи й тільки самими руками. Правою ногою він боявся поворухнути навіть — права була не помічниця. І він скорчився, напружився, до болю стиснувши зуби, й з усієї сили потягнув валянок. Перша спроба нічого не дала, тільки забрала більшу частку його невеликої сили. За хвилину він засопів, облився холодним потом і припинив свої намагання. Але, передихнувши трохи й огледівшись, ще з більшою рішучістю вчепився у валянок.

Він стягнув його після п'ятої чи шостої спроби і кілька хвилин не міг поворухнутися на снігу. Він лежав на боці з валянком у руках, поки думка про близьку небезпеку не пробудила його. Боячись запізнитися, він кинув на сніг валянок і підвів голову. Здається, попереду не було нікого. Тепер хай біжать — він готовий був порішити з собою, варто лише уперти в підборіддя ствол гвинтівки і пальцями ноги натиснути спуск. І він порадувався тихою злою радістю, що все-таки виходило не по-їхньому — по його. Але в нього було ще дві обойми патронів — ними він дасть свій останній бій. Він підвівся вище — десь-таки вони мусять бути, не крізь землю ж провалилися.

Чомусь їх не було поблизу. Чи то він уже погано бачив уночі? А втім, ніч потемнішала, здається, молодичок угорі десь зник, самі зірки крізь морозний серпанок мигтіли на небосхилі. Виходить, життя все ж скінчиться вночі, наодинці. Потім його, мабуть, завезуть у поліцію, роздягнуть, звичайно, і там закопають де-небудь на кінському могильнику. Братська могила, що колись лякала його, тепер була недосяжною мрією, майже розкішшю. Закопають, і ніхто не дізнається ніколи, хто лежить у тій ямі. Зрештою, все це дрібниці. В останню хвилину шкодувати йому не було за чим, хіба що не хотілося розлучатися зі своєю гвинтівкою, що славно й безвідмовно служила йому півзими. Ні разу не заїло, жоден її механізм не підвів при стрільбі, била вона на диво справно і влучно. Інші мали швидкострільні німецькі автомати, дехто носив СВТ — він же не розлучався з гвинтівкою, що дісталася йому випадково, але вже тоді врятувала йому життя. Сталося це в осінньому бою на роз'їзді, котрий вони атакували всією групою. Решта німців розбіглася, покинувши машини, але кілька чоловік не встигли втекти і сховалися за штабелем шпал, звідки відкрили вогонь із карабінів. Він упав неподалік од насипу, якраз на самій видноті, й німці почали бити по них мало не впритул. Одна куля прошила йому шинелю на плечі, друга вдарила збоку. Він осипав штабель автоматними чергами з «шмайсера», але черги ті мало що могли зробити німцям, захищеним рядами просмолених шпал. Правда, він зрозумів це вчасно й озирнувся: неподалік у канаві лежав із похиленою головою партизан, біля нього стирчав із Чорнобиля ствол гвинтівки. Сотников задки відповз до канави й переобзроївся. Варто було йому, добре прицілившись, послати туди п'ять куль, як німці вогонь припинили, і партизани побігли до будки. На тому роз'їзді вони спалили шість цистерн із пальним і висадили в повітря стрілки. Потім він побачив за штабелем двох убитих есесівців і наскрізь пробиті його кулями шпали, що й вирішило його вибір: «шмайсер» він оддав Микуличу, а собі узяв гвинтівку. Протягом усієї партизанської зими вона була його вірною заступницею й оборонницею. А тепер, мабуть, дістанеться якомусь п'янюзі поліцаєві, який буде стріляти в селах собак та збиватиме каганці з коминків. Гвинтівка була єдиним його жалем, все інше переболіло за страшні місяці війни. Але що ж… Там, де смерть звільняла від страждання, вона не була страшною — була сумною необхідністю, і тільки.