Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— Так. Ти почекай.
Лишивши товариша на снігу, Рибак поплентався угору: потрібно було обдивитися. Йому все здавалося, що за пагорком ліс. Вони стільки вже пройшли вночі й, коли ішли правильно, то мали б опинитися десь поблизу від лісу.
Погано, що зовсім сховався місяць, віддалеки нічого не видно — ніч тонула в похмурій туманній імлі, густа сутінь щільно обволікла все довкола. І все-таки великого лісу ніде не було. За пагорком знову стелилося поле, збоку нібито сірів лісок, певно, соснячок — дуже малий соснячок, латочка в полі, не більше. Але в тому напрямку ввижалося у сутіні щось схоже на пряму коротеньку рису над долом. Скрізь були невиразні плями, темні на снігу бризки чорнобилю, розмиті, з нечіткими обрисами чагарники, а тут зі снігової півтемряви виникала коротенька риса — пролягла навкоси і зникла. Рибак з раптовою легкістю попростував до неї і не помітив, як ця риса якось непомітно перетворилася на снігу в темну смугу дороги. Доволі вкочена, з роз'їждженими коліями і слідами від кінських копит, вона з'явилася дуже впору й мала допомогти в їхній нелегкій біді.
Несподівано підбадьорений, Рибак легко збіг із пагорка до нерухомої на снігу постаті Сотникова.
— Дорога тут!.. Чуєш?
Той кволо підняв круглясту і якусь неприродно малу в пілотці голову, став підводитись.
— З дороги де-небудь шмигонем — не знайдуть. Тільки б не напоротися.
Сотников мовчав і здавався байдужим до цієї новини. З допомогою Рибака він підвівся зі снігу, зручніше обхопив пальцями ствол гвинтівки.
Дуже повільно вони побрели до дороги, яку Рибак ще здалеку тривожно озирав у сутіні — чи не появляться десь люди. Його напружений погляд пробіг аж до сіруватої латки віддалік, і тоді зовсім несподівано для себе він спостеріг, що небо над простором по-світанковому засиніло, зорі пригасили свій блиск, тільки найбільші деінде ще яскраво горіли на небосхилі. Ця несподівано помічена ним ознака світанку стурбувала його більше, ніж коли б він побачив людей. Усе в ньому пересмикнулося, помчало кудись уперед, скоріше з цього загрозливого пустого поля. Але ноги були скуті втомою, до того ж стримував товариш — хочеш чи ні, треба було повагом плентатися по дорозі, іншого виходу в них не було.
Зрозумівши це, він приглушив у собі неприємне відчуття і міцніше стиснув щелепи. Він жодного слова не сказав Сотникову — той і так ледь живий шкандибав, витрачаючи останні свої сили, і в Рибака щось розпачливо змістилося всередині: він певно уже знав — не пощастить. Ніч минала й тим знімала із них свою опіку, день же обіцяв мало приємного, і Рибак з пониклою душею позирав, як поволі й неухильно світало.
Угорі швидко світлішало небо, з-під нічної півтемряви усе виразнішим ставав самотній сніговий обшир; дорога попереду довшала, її було видно далеко.
По цій дорозі вони пішли до ліска.
8
Сотников бачив не гірше за Рибака, що в полі виднішає, і добре розумів, якою несподіваністю для Них може обернутися передчасний ранок.
Але він ішов. Він зібрав у собі все, на що було здатне його знесилене тіло, і, помагаючи собі гвинтівкою, з натугою переставляв ноги. Стегно його нестерпно боліло, ступні він уже навіть не відчував, мокрий від крові валянок замерз на кістку, другий, не до кінця взутий, зігнувся у половині халяви, довгим носом загрібаючи сніг. Сотников знав, що по видному їх схоплять, але це вже не відзивалося в ньому великою тривогою — ним оволоділа байдужість до всього, що не було біллю, його реальним, щохвилинним, а не уявним стражданням. Якби не Рибак, він би, очевидно, давно вже скінчив ці маріїі муки, але тепер після всього, що той зробив для нього, в Сотникова ожили зачатки якогось обов'язку у ставленні до намагань товариша.
Поки вони добрели до ліска, розвиднілося ще більше. Стало видно поле довкола, пагорки; ліворуч від дороги тягся в лощинці чагарник, але це, мабуть, той чагарник, звідки вони тікали. Того ж великого лісу, що так був потрібний їм зараз, не було навіть на краєвиді — наче він провалився за ніч крізь землю.
Рибак, як завжди, вперто рвався уперед, зрештою, це й зрозуміло: вони ішли, як по лезу бритви, кожної секунди їх могли помітити, наздогнати або перейняти. Їхнє щастя, що дорога усе ще була порожня, а купка сосонок попереду хоча й помалу, та все ж наближалася. Шкандибаючи, Сотников крізь біль раз у раз кидав туди короткий погляд — чи швидко дій дуть, але не для того, щоб заховатися, а більше — щоб знайти спокій.