Піти й не повернутися

Сотников не мав ніякого наміру розпочинати перестрілку — він просто впав на схилі, в голові запаморочилося, все довкола попливло, і така знемога скувала тіло, що він, як неживий, розпластався ниць, опустивши голову в сніг.

Перед тим, як упасти, він побачив, що Рибак швидко простував попереду, руки в нього були зайняті ношею, та він, мабуть, і не помітив, що сталося з напарником, який і не озвався, не крикнув, бо знав: даремно, його рятувати пізно. І Сотников лежав кілька довгих секунд, доки не почув ззаду голоси і не зрозумів, що його скоро схоплять. Тоді він витяг із снігу гвинтівку і, щоб на якусь хвилину віддалити від себе те найстрашніше, що повинно було відбутися, не підводячись, вистрелив у півтемряву. Хай знають, що так просто він їм не здасться. Певно, це подіяло, і вони там, у полі, ніби зупинилися, і він подумав, що треба спробувати ще. Хоча він і знав, що шанси його надто мізерні, та все ж якось переборов свою слабість, напружився і, обіпершись на гвинтівку, підвівся. У той момент вони з’явилися несподівано близько — три чорні тіні на сірому горбі, зупинившись, насторожено позирали вниз. Мабуть, угледівши його, крайній справа щось крикнув, і Сотников, майже не цілячись, вистрелив удруге. Було видно, як вони там шарахнули від його кулі, поприсідали, мабуть, чекаючи нових пострілів, а він, загрібаючи ногами сніг, мляво і вайлувато побіг, щосекунди ризикуючи знову гримнути на сніговий діл. Рибак уже був далеченько попереду, скоро прямував до ліска, і Сотников подумав: може, втече. Він і сам намагався щосили подалі відбігти од того пагорка, але ззаду мало не залпом водночас бабахнули три постріли.

Кілька кроків він ще пробіг, але вже знав, що впаде, — у правому стегні страшенно запекло, липка гарячінь полилася по коліні у валянок. Ще за два кроки він перестав відчувати ногу; якось враз обважніла, підвернулася, і він повалився грудьми на сніг. Великого болю він не відчував, було тільки млосно, і дуже пекло вище коліна, в холоші швидко мокріло. Якийсь час він нерухомо лежав так, до болю закусивши губу. В його свідомості вже не було страху, він пережив його трохи раніше, не було навіть жалю — було тільки дуже виразне, тверезе й наче не його, а чуже усвідомлення того, що це — кінець.

Позаду знову почулися голоси — мабуть, це йшли його вбивці, щоб узяти його, живого чи мертвого. Терплячи сильний біль у нозі й ледь переборюючи слабість, він піднявся на руках і сів. Поли його шинелі, валянки, рукава й коліна були геть виваляні в морозному снігу, на холоші вище коліна розпливалася мокра пляма. А втім, він не зважав на те, викинув із патронника смердючу стріляну гільзу й дістав новий патрон. Він знову виразно побачив трьох на схилі — один попереду, а двоє ззаду — не дуже впевнено вони спускалися в місячному мареві з пагорка вниз. Тоді він неквапливо витяг на снігу поранену ногу, улігся і ретельніше, ніж раніше, прицілився. Як тільки гул пострілу відлетів у далечінь, він угледів, що вони там, на схилі, швидко попадали, й одразу ж у нічній тиші забухали їхні постріли. Він зрозумів, що спинив їх, примусив залягти, і це викликало короткочасне задоволення. Розслабившись від болючого напруження, він схилився чолом на приклад. Від утоми вже не було сили стежити за ними чи ховатися від їхніх пострілів — він тільки тихо лежав, зберігаючи рештки своєї здатності стріляти ще. Ті ж почали по ньому бити з гвинтівок. Разів зо два він почув кулі — одна низько над головою дзикнула, друга вискнула десь коло ліктя, обдавши його обличчя снігом. Він не поворухнувся — хай б'ють. Якщо вб'ють, то й що ж! Але, поки живий, він не підпустить їх до себе.