Піти й не повернутися

— Стій! Падло бандитське, стій! — знову полетіли навздогін погрозливі, з лайкою викрики.

Значить, усе-таки доганяють. Не озираючись — незручно було обернутися з овечкою, — Рибак визначив по крику, що ті вже на пагорку й, мабуть, побачили їх. Надто невигідним виявилося їхнє становище, особливо Сотникова, якому до чагарника ще бігти та бігти. Але що ж… Як завжди при найбільшій загрозі, кожен дбав про себе, беручи свою долю у власні руки. Щодо Рибака, то уже вкотре за війну його рятували ноги. Правда, можливості їхні були невеликі — до прикрості обмежені можливості двох людських ніг. І все-таки саме вони, а не щось інше обіцяли йому порятунок.

Чагарник, виявляється, був далі, ніж здавалося вночі. Рибак ще не добіг до нього, коли позаду забахкали постріли. Але стрільці були нікудишні, він, не озираючись, зрозумів це по тому, як напнутою струною над ним пройшла куля. Надто високо пройшла — це він збагнув точно. І він примусив себе під тими кулями добігти до чагарника. Напевне, тут було якесь лугове болітце — на сніговій рівнині плутався гіллям вільшаник, крихкий сніг під ногами бугрився купинами. Рибак упав між куп'ям, звалив з плеча овечку. Певно, слід було бігти далі, але в нього уже не лишилося сили. Позаду не стихала перестрілка, і він зрозумів, що це Сотников їх стримує. Спершу він аж зрадів: значить, відірвався. З карабіном у руках він навколішках повернувся назад, трохи піднявся над гривкою дрібненького чагарника і здалеку вгледів напарника. Десь під самим пагорком той копошився у снігу, але звідси, крізь сіру півтемряву ночі, неможливо було зрозуміти, чи він біг, чи, може, стояв на одному місці. Після трьох-чотирьох пострілів з пагорка один бахкав ближче — то були постріли Сотникова, що, певна річ, затримував їх. «І все ж навряд чи доцільно було в його становиші розпочинати перестрілку з поліцаями», — подумав Рибак. Очевидно, треба якнайшвидше втікати, відриватися. Цей чагарник на дорозі — просто їхнє щастя, він би дав змогу заплутати свій слід і втекти. Але Сотников ніби не розумів цього — схоже, заліг і навіть перестав ворушитися. Якби не його постріли, то можна було б подумати, що він неживий.

А якщо він поранений? Ця думка Рибака дуже збентежила, але чимось допомогти Сотникову він не міг. Поліцаї зверху, з пагорка мабуть, добре бачать самотню людину на снігу і хоча поки що не біжать до нього — вони, безумовно, застрелять його з гвинтівок. Якщо він, Рибак, кинеться на допомогу, уб'ють обох — це ж так просто. Як бувало у фінську, коли проклятущі снайпери з дерев убивали по чотири-п'ять чоловік за хвилину, і все тим же самим примітивним способом: до першого підстреленого на допомогу кидався сусід по цепу і зразу ж падав обіч із простреленими нутрощами, потім до них повз наступний. І кожен із цих наступних напевно знав, що його чекає там, але не міг стримати себе, чуючи, коли отак близько стогне-конає товариш.