Піти й не повернутися

Смерті в бою він не боїться — перебоявся вже за десяток найбезнадійніших випадків і не тремтів за своє життя, що давно не було для нього насолодою, а з якогось часу перестало бути й обов'язком. Важливо було жити, коли він був командиром в армії, коли в нього була сила, що давала йому можливість виконувати свій обов'язок, коли від його турбот і вміння залежало життя людей. А тепер він був сам, один і дбав тільки про себе. Правда, в їхньому партизанському житті це теж було важливо й нелегко — так дбати про себе, щоб не стати зайвим клопотом для інших. Таким, наприклад, як той взводний Жмаченко, що в січні так намучив усіх у Крижовськім лісі. Поранений осколком у живіт, він ледве скрипів, і вони дві ночі виносили його з-під носа німців, і тільки вибралися у безпечне місце, він помер.

Сотников більше за все боявся такої долі, але, здається, таки його обмине. Врятуватися, звичайно, не пощастить, зате він був при пам'яті й мав зброю — це головне. Нога вся дерев'яніла, від ступні до стегна, він уже не відчував і теплоти крові, якої, мабуть, стекло немало. Ті з пагорка після кількох пострілів поварилися трохи, й хтось із них там устав. Інші лежали, а він, цей один, швидко й жваво перебіг по схилу вниз. Його тінь темним клубком прокотилася кілька кроків і впала на снігу. Сотников потягся руками з гвинтівкою, щоб уперти приклад у плече, і відчув, як дуже заболіла нога. Боліло чомусь коліно та сухожилля під ним, хоча він відчував, що куля влучила вище, у стегно. Він стиснув зуби і повернувся трохи на лівий бік, щоб із правого зняти навантаження. У той час на пагорку майнула ще одна тінь — здається, вони там за всіма правилами воєнної тактики перебіжками наближалися до нього. Тоді він дочекався, коли піднявся третій, і вистрелив. Вистрелив навмання, приблизно — мушку і проріз погано було видно у півтемряві. У відповідь знову забахкали їхні постріли — цього разу багато, може, пострілів з десять, не менше. Зачекавши, поки вони стихли, він дістав з кишені нову обойму і перезарядив гвинтівку. Все ж патрони треба було заощаджувати, їх лишилося всього п'ятнадцять. — Певно, він уже довгенько пролежав так, почав дуже мерзнути, нога боліла все дужче; від холоднечі й від утрати крові його знову почало трусити. А ті, дострілявши, стихли, ніби пропали вночі — ніде не видно жодної постаті. Але він відчував, що навряд чи вони покинуть його тут — постараються взяти живого чи хоча б мертвого. І він подумав, що, може, вони до нього повзуть. А може, він уже погано бачить — від слабості в очах почали літати якісь метелики, стало млосно. І він злякався, що може знепритомніти, і тоді скоїться найгірше, чого він найбільше боявся в цій війні. Значить, останнє, на що він мусив спромогтися, хай через силу, хай найостаннішою часткою своєї можливості — не здатися живим.