Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

Разом з тим ще раз наголосимо на тому, що навряд чи керівництво польського антигітлерівського руху Опору, як і польське суспільство загалом, має нести відповідальність за дії окремих представників своєї нації, які перейшли на службу до нацистського режиму. Слід вважати, що це злочини цього режиму. На жаль, у роки війни як польська, так і українська громадськість здебільшого не робила різниці між тими, хто перебував на службі у німців, і тими, хто знаходився в лавах патріотичних військових формацій. Визначальним чинником у відносинах між українцями і поляками була національна належність.

Від травня 1943 р. центральне керівництво польського підпілля у Варшаві вже було докладно поінформовано про ситуацію на Волині. Про це свідчать рапорти генерала С. Ровецького до Лондона. В одному з них, від 4 травня, підтверджувався факт утечі до лісу між 19 і 25 березня 6 тисяч осіб зі зброєю, які до того часу знаходилися на службі в «українській» шуцполіції і веркшутцах. Останніми, хто втік до лісу, а сталося це 14 квітня, Ровецький називав людей з «української» поліційної школи в м. Матіїв.

Напади на поляків, на думку генерала, розпочалися відразу ж після «дезертирства української поліції». Насамперед, вони були спрямовані проти польських співробітників німецької адміністрації, що відала службами охорони лісів і держмаєтків, а потім вже поширилися на сільську людність, як колоністів, так і автохтонів, зокрема на Костопільщині. У звіті подавалася кількість загиблих поляків, яка на початок травня становила понад тисячу осіб. Як зазначав Ровецький, незважаючи на це, керівництву волинським підпіллям достатньо швидко вдалося «загасити» паніку, що охопила польське цивільне населення. Люди, здатні працювати, розпочали польові роботи. Комендант округу АК у відозві до української громади наголосив на прагненні поляків до мирного співіснування з українцями, однак попередив, що у разі повторення антипольських виступів уживатиме проти них репресивних заходів.

Місцева українська інтелігенція відмежувалася від цих виступів, сприйнявши їх як «витівки молоді». Причини нападів українців на поляків генерал не знав, але повідомляв, що вивчає. Щодо причини втечі «української» поліції до лісу, то він називав ту, яку подавали німці, а саме, що з роззброєнням останніми українських шуцманів під загрозу ставилася подальша дієспроможність організаційної мережі бандерівців. Водночас генерал вказував на існування значного впливу на місцеву людність радянської пропаганди, яка підштовхувала українців і поляків до, на його думку, передчасного антинімецького повстання[488].