Тягар пристрастей людських
- Автор: Моэм Сомерсет Уильям
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4783-3
- Переводчик: Елена Даскал
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тягар пристрастей людських». Краткое содержание книги:
— Я навіть не знаю, у них досконалий смак чи мене ось-ось знудить, — оголосила вона, досхочу наївшись.
Незабаром подали каву та коньяк. Поспішаючи, аби запобігти небажаним наслідкам обіду, усі зручно вмостилися і запалили цигарки. Рут Челіс не могла робити нічого, не прибравши аристократичної пози, тому вишукано прилаштувалася біля Кроншоу й поклала свою досконалу голівку йому на плече. Непевним поглядом вона вдивлялася у темні обриси майбутнього й час від часу кидала на Лоусона довгі медитативні погляди та глибоко зітхала.
Потім настало літо, і молодь охопила жага мандрів. Блакитне небо кликало ближче до моря, а приємний вітерець, граючись листям платанів на бульварі, вабив за місто. Геть усі запланували поїхати з Парижа; вони обговорювали, полотна якого розміру зручно буде прихопити з собою; скуповували панно для етюдів; сперечалися про переваги різноманітних місць у Бретані. Фланаґан та Поттер вирушали до Конкарно; місіс Оттер із матір’ю, інстинктивно схиляючись до банальщини, поїхали до Понт-Авена; Філіп із Лоусоном вирішили помандрувати лісом Фонтенбло, а міс Челіс знала чудовий готель поблизу Морé, де можна було багато чого намалювати. Місцина ця була розташована неподалік від Парижа, а хлопці раділи можливості заощадити на квитках на потяг. До того ж там буде Рут Челіс, а Лоусон захопився ідеєю намалювати її портрет під відкритим небом. У Салоні вже тоді виставляли чимало портретів людей у садках під променями сонця, з примруженими очима й зеленими відблисками на обличчі від осяяного сонцем листя. Хлопці кликали Клаттона з собою, але йому хотілося провести літо наодинці. Він щойно познайомився з творчістю Сезана і прагнув побувати в Провансі; мріяв про важкі небеса, з яких, наче краплі поту, сочилася розпечена синява, про широкі білі запилюжені дороги, про бліді дахи, з яких сонце випалило кольори, і про сірі від спеки оливкові дерева.
Напередодні їхнього від’їзду, після ранкових занять, Філіп, складаючи свої речі, звернувся до Фанні Прайс.
— Завтра я від’їжджаю, — радісно повідомив він.
— Куди? — рвучко перепитала вона. — Ви ж не їдете назавжди? — Її обличчя витягнулося.
— Мене не буде до кінця літа. А ви нікуди не їдете?
— Ні, я залишаюся в Парижі. Думала, ви теж плануєте залишитися. Я сподівалася, що… — Дівчина змовкла і здвигнула плечима.
— Але тут буде страшна спека, хіба ні? Погано, що ви залишаєтесь.
— Наче вас дуже обходить, що для мене погано. Куди ви їдете?
— До Морé.
— Челіс теж збиралася туди. Ви їдете разом?
— Ми їдемо з Лоусоном. Вона теж туди збиралася, але я навіть не знаю, чи ми справді їдемо разом.
Міс Прайс низько загарчала, а її широке обличчя залилося темно-червоним рум’янцем.
— Яка гидота! А я вважала вас пристойним хлопцем. Мало не єдиним пристойним серед усіх. Вона була з Клаттоном, і Поттером, і Фланаґаном, і навіть зі стариганом Фоне, — саме тому він так із нею панькається — а тепер ваша черга, ваша і Лоусона. Мене зараз знудить.
— Ох, що за дурниці! Вона порядна дівчина. Ми поводимося з нею так, наче вона свій хлопець.
— Ой, не розмовляйте зі мною, не розмовляйте зі мною.
— А втім, яка вам різниця? — здивувався Філіп. — Вас анітрохи не стосується, де я проводжу літо.
— Я так сподівалася на це, — задихнулася Фанні, бурмочучи собі під ніс. — Я не думала, що у вас достатньо грошей на подорожі. А тут нікого не буде, і ми могли б малювати разом або ходити на різні виставки. — Раптом вона знову згадала про Рут Челіс: — Брудна свиня! — вигукнула дівчина. — Вона навіть не варта згадки про себе.
Філіп дивився на неї, і серце у нього щеміло. Він був не з тих юнаків, котрі вважають, наче в них закохуються всі дівчата; занадто добре пам’ятав про свою ваду й почувався з жінками незграбним та неповоротким. Однак він не знав, про що ще міг свідчити такий вибух почуттів. Перед ним стояла неохайна, заляпана Фанні Прайс у брудній коричневій сукні, її незачесані патли закривали обличчя, а по щоках від злості струменіли сльози. Виглядала вона огидно. Філіп глипнув на двері, інстинктивно сподіваючись, що хтось зайде до кімнати й покладе край цій жахливій сцені.
— Мені страшенно шкода, — озвався він.
— Ви точнісінько такий, як усі інші. Берете все, що тільки можна, і навіть не подякуєте. Я навчила вас усього, що ви вмієте. Більше ніхто не хотів витрачати на вас свій час. Хіба ви цікавите Фоне? Послухайте, що я вам скажу: ви можете вчитися тут тисячу років, і все одно з вас нічого не вийде. У вас немає таланту. Жодної краплі оригінальності. Це не лише моя думка — всі так кажуть. Ви помрете, так і не ставши художником!