Пригоди Шерлока Холмса. Том I

— Що ви маєте намір робити? — запитав я.

— Курити, — відповів він. — Ця загадка — якраз на три люльки, тож прошу вас хвилин із п’ятдесят зі мною не розмовляти.

Він зіщулився в кріслі, підібгавши худорляві коліна аж до свого яструбиного носа, й так сидів, заплющивши очі й виставивши вперед свою чорну глиняну люльку, схожу на дзьоб якогось химерного птаха. Я вже вирішив, що він заснув, та й сам почав дрімати, аж він несподівано скочив із крісла, мов людина, яка щось твердо вирішила, й поклав люльку на полицю каміна.

— Сьогодні в Сент-Джеймс-Холлі грає Сарасате[47], — зауважив він. — Як ви гадаєте, Ватсоне, чи зможуть ваші пацієнти обійтися кілька годин без вас?

— Сьогодні я вільний. Моя практика не забирає багато часу.

— То візьміть свій капелюх, і їдьмо. Спершу мені треба до Сіті, а по дорозі десь попоїмо. До речі, в програмі концерту найбільше німецької музики, а вона мені більше до вподоби, ніж італійська чи французька. Вона спонукає до роздумів, а мені саме треба поміркувати. Ходімо!

Ми доїхали метрополітеном до Олдерсґейту, а далі коротка прогулянка привела нас до площі Сакс-Кобурґ, де й сталися ті дивні події, що про них ми почули вранці. Це був невеличкий сонний плац із чотирма рядами брудних двоповерхових цегляних будинків, вікна яких виходили на невеличкий садок, порослий бур’яном, серед якого декілька побляклих лаврових кущів уперто змагалися з просяклим димом повітрям. Три золочені кулі[48] й бура вивіска з білим написом «Джейбз Вільсон» на будинку скраю свідчили, що тут і є заклад нашого рудоголового клієнта. Шерлок Холмс зупинився перед дверима й, схиливши голову набік, оглянув її очима, що яскраво блищали з-під напівстулених повік. Тоді неквапом пройшов вулицею туди й назад, уважно розглядаючи будинки, нарешті повернувся до позичкової каси, двічі або тричі гучно вдарив ціпком по бруківці, а відтак підійшов до дверей і подзвонив. Двері миттю відчинив явно насторожений, чисто поголений молодик і запросив нас увійти.

— Дякую, — мовив Холмс. — Я хотів лише спитати, як дістатися звідси до Стренду.

— Третя вулиця ліворуч, четверта праворуч, — хутко відповів помічник містера Вільсона й зачинив двері.

— Спритний хлопець! — зауважив Холмс, коли ми відійшли вбік. — На мій розсуд, за спритністю він — четвертий на весь Лондон, а за хоробрістю, може, й третій. Я дещо чув про нього раніше.

— Мабуть, — мовив я, — помічник містера Вільсона якось причетний до тієї таємниці зі Спілкою рудих. Я певен, що ви розпитували його про дорогу лише для того, щоб поглянути на нього.

— Не на нього.

— Тоді на що ж?

— На коліна його штанів.

— І що ж ви побачили?

— Те, що й сподівався побачити.

— А нащо ви стукали по бруківці?

— Любий мій докторе, зараз треба спостерігати, а не розмовляти. Ми — розвідники у ворожому таборі. Ми дещо дізналися про площу Сакс-Кобурґ. Тепер огляньмо вулиці з іншого її боку.