Чорний замок Ольшанський

Не вірите? Сам читав. А розмір вірша такий, ніби рекордний льон виростити, все одно що «Калинку» станцювати. Дають, братики.

— Ну, годі зубоскалити. Почнемо.

Під вежі був завалений, з усього видно, вже не товстим шаром щебінки, оббитої штукатурки й сміття, і в цьому шарі стояли «на попа» (одна трохи навскоси) три гранітні плити. Одна, очевидно, з облицювання, дві — зі стелі.

— Ми їх не зрушимо, — сказала вона.

Справді, плити були приблизно півтора метра на метр з чвертю. І завтовшки сантиметрів шістдесят.

— Не зрушимо, — повторила вона. — Збігати по хлопців, чи що?

— А пріоритет? — невдало спробував я відбутися жартом. — Ні, ми просто не будемо їх чіпати. Вигребемо сміття або навіть відгребемо його до стін. Бо люк у підземелля, видно, десь посередині. Якщо плити на ньому — нічого не зробиш, доведеться покликати допомогу. А ні — вони нам не перешкодять, ті плити.

Години півтори ми вперто працювали. Вона насипала лопатою у діряві відра сміття й щебінку, а я відносив усе це й висипав під стіни. Потім мені здалося, що це повільно. Я взяв другу лопату і почав просто відкидати з центру майданчика штукатурку, уламки цеглин, порох і таке інше.

І ось десь наприкінці другої години моя лопата скреготнула по чомусь суцільному. Раз, і вдруге, і втретє.

Отвір. Ну, не відкритий отвір. Просто квадратна відтулина і на ній, майже повністю прикриваючи її, товста плита з гладенького, на вигляд мало не відшліфованого піщанику. А на плиті хрест із чотирма закругленими лопастями, а в лопастях по незрозумілій (бо землею забиті) літері. А на перехрещенні лопастей старий шестигранний ярилів хрест під дашком, як на старожитніх кладовищах. На старовірських «голубцях».

Тут би лом, але куди бігти по нього. Нетерпеливість забиває навіть подих: ми дихаємо коротко й сипло.

Просовуємо в щілину лопати. Натиснули. Держак Стащиної лопати трохи прогнувся.

Але тут я, налягаючи грудьми на держак своєї лопати, просунув руки в цю тріщину і перевернув плиту на себе, назад, під широко розставлені ноги.

Відкрився люк. Темна прірва. Я чиркнув сірником і «стрельнув» ним униз (так він довше не згорає, ніж коли його просто опустити). Склепіння і стін він не вирвав із темряви. Зате на мить освітив неширокі і дуже прямовисні сходи з червоної цегли.

— Ну ось, — сказав я. — Тепер можна і по хлопців, і по дівчат.

— А пріоритет? — передражнила вона мене.

Я плюнув, дістав свічку (дві ще були в кишені), скинув куртку і ступив на першу приступку.

— Залишайтеся тут.

— А це чому ж? — здивувалася вона.

— А ви про «ефект собачої печери» в Італії чули?

— Якої печери?

— А є там печера-яма. Людина зайде і ходить, і байдуже. А собака чи кролик здихають через кілька хвилин.

— Чому це?

— З вулканічної тріщини виділяється вуглекислий газ… Сочиться потроху. А оскільки він важчий за повітря, то залишається внизу. Людська голова вища цієї зони. Собача — ні.

— Самі кажете — вища. Ми ж на чотирьох ходити не будемо. І потім, там вулкан…

— А тут могли бути трупи. І ніякої, навіть мінімальної вентиляції. А шар газу може бути вищий. І тоді вже говоритимуть про «ефект людської печери в Білорусії». Тільки говоритимуть інші, не ми. А нам залишиться слава першопрохідців. Посмертна.