Світ не створений

— Ви хочете йти? — розгублено запитала матір. — А як же печені головатиці? Лесьо наловив… Смакота…

— Усі, мамо, будемо йти. Ви не чуєте, що Штайнмаєр пішов по підмогу? Ви не знаєте цих людей: вони виріжуть тут усіх, а кого зловлять живим — до Станіславова відправлять і на площі перед натовпом четвертують.

— Що таке «четвертують»?

— Привселюдно розрубають на частини — як з Довбушем зробили: відітнули руки в ліктях, розрубали на дванадцять частин і в різних місцях по Карпатах на оглядини виставили…

— А голову — в Космач. А голову — в Космач… Синочки, то чого вас лиш троє?

І, дочекавшись лише мовчазного ховання очей, заголосила.

Низько пригнувшись під гілкою яблуні, з-за дому з’явився Еліас. Коли він видихав повітря, то важив удвічі менше — схожий на антену: двометровий, худезний… Губи покусані, над’їдені, руки до ліктів — обдерті.

— А ти звідки взявся? — злякався й одразу вдав радість Лесьо. — Оце так гість! — сказав достатньо голосно, аби почули в найдальших закутках хати, але й аби не виглядало на крик.

— Я до Штайнмаєра приєднався у Дорі. І трохи відстав.

— А в Дору сам добрався? Ваші ж переважно бояться сюди ходити.

— Мене ведуть справи більші за страх.

Він говорив з довгими до незручності паузами. Однак не тому, що пригадував недавно вивчену мову місцевих.

— Але Штайнмаєр уже пішов.

— Я задивився на дуже дивне дерево, ніби зросле з трьох, потворне й розтрощене. Тому й відстав від Штайнмаєра.

— Граб?

— Навколо дерева лежала купа відламаного гілля, листя — ніби зелене, але дивне, кольору окисненого купоросу, — кожне слово Еліас промовляв через біль. — Виглядало, що той граб тиснуло щось зверху, велетенська нога.

— Або куля…

Еліас Шуберт, студент біології Віденського університету, міг усе пояснити з точки зору науки. Та не сон Леся. Чи не зовсім сон?

— Як там поживає твоя наречена Агата? — затримував час Лесьо. — Ви ще не взяли шлюбу?

— Ні. І навряд чи візьмемо.

— Чого?!

Так, нечемно розпитувати про таке далі. Однак братам потрібен був час, аби сховатися ще й від цього австрійця.

— Що з небом відбувається? Що каже наука?

— Мовчить наука, — казав Еліас, тупаючи ногою.

— Міг би пояснити Їлак, наш мольфар. Але недавно за ним прийшли від пані Вілінської й запросили до її дому. Колись до мольфарів королі ходили, а тепер вони біжать самі до першої ліпшої огойди.

— Ти знаєш Вілінську?

— Так, оперна співачка. Має віллу там за горбами.

— До неї я і прямую.

— У тебе юшка з носа пішла.

Еліас, провівши пальцями під ніздрями, понюхав і розтер кров, яка між пучками великого та вказівного пальців стала чорними рурками. Рідина скрапувала на листя подорожника, розтікаючись по його чітких заглибинках.

— У тебе розширені зіниці. І білки жовті.

— Звідки знаєш ці слова?