Світ не створений

— Не пам’ятаю нічого, що сталося в цій квартирі. Але маю безліч спогадів про те, що було за її межами. Тільки, боюся, зараз почну тобі називати заклади — кафе, театри, магазини зі свіжими булочками — а ти скажеш: давно нема. Промовлю: спортзал, де ми зазирали у вікна і бачили художніх гімнасток із пурпуровими стрічками… А ти ж будеш говорити: перенесли, закрили, підірвали…

— Ну, спробуй — як у «морському бої». Е1? Поранив?

— Мимо. Поведи мене сам кудись.

Йому хотілося показати названій дочці щось таке, аби та сказала: не може бути! та тут не гірше, ніж на Заході — бувала й у Мілані, і в Лондоні, і в Гельсінкі, і в Нью-Йорку, але тут — не гірше. Йому треба було відрекомендувати свою державу, хай вона повезе в чужий край гарний спогад. Ця майже іноземка мусила мати добре враження про нову країну, бо про стару лишила тільки нечіткі, як дід Піхто, і неоднозначні, як дід Панас, уривки пам’яті. Сергій перебирав у голові ряди з вулицями і їхніми закладами. Вибрати доречне було не так уже й просто.

Він позирав на Іннину валізу й відганяв цю думку, однак все ж таки зловив її — мерзенну, негідну, за яку себе треба щипати й битися головою об стіну. Ця думка звучала так: чому донька не привезла йому з Франції подарунок?…Ну як у голові таке народжується? Після всього найбільшим подарунком був факт, що вона взагалі погоджується з ним спілкуватися. Звісно, він усе це розумів. Але з глибин мозку викарабкувалися найпотворніші думки, вони вилазили з-під найменш вигадливих звивин, ці сволоти.

— У мене з’явилася інша ідея, — казала Інна. — А купімо щось на вулиці й прогуляймося? Я люблю вашу вуличну їжу: ніколи не знаєш, чи виживеш.

Усе-таки «вашу», подумав Сергій.

Вони вийшли на Кирилівську, зовсім неподалік від дому. З погляду туристичного, їхня квартира була дуже вигідна — все ще серед старого Києва. Але Інну цікавили зовсім не древні церковні фасади чи інші ефектні краєвиди. Вона, наприклад, півгодини фотографувала лебедя, вирізаного з тракторної шини й пофарбованого вапном. Вони знайшли його в дворах — одного з сотень. На голову хтось прибив корону — золотисту консервну банку від оливок. Творці навіть зробили нарізки зубців корони, а всередину накидали купу недопалків. Інна з Сергієм блудили вулицями, де під дахами невеликих будинків сиділи голуби, де жінка саперною лопаткою очищувала підвіконня від пташиного посліду. Вони ходили біля Фролівського монастиря — Інна зазирнула у щілину дерев’яної огорожі та з криками захвату покликала Сергія:

— Глянь! Тут сохнуть панталони монашок! Просто на шнурку!

Інна запитала в хлопця з кіоска-равлика, скільки коштує чай мате і взяла каву лате. Вона зупинилася біля крамниці, де просто на порозі стояло маленьке мандаринове дерево, вкрите спілими плодами — Інна відірвала один, скуштувала і виплюнула: кислий. Поряд зупинилася жінка, наказавши шестилітньому хлопчику, щоб той підняв папірець, а потім сама прибрала. Біля іншого магазину на манекені — сукня русалки з леліток. Ще далі в літньої жінки прорвався пакет, і гроно синього винограду впало просто посеред пішохідного переходу. Через вікно перукарні видно, як хлопцеві накручують вуса. Інна пояснювала, чому деякі старі будинки не симетричні до вулиць: вони були зведені ще тоді, коли вулиці улаштовували за іншими схемами. Тобто, якби скласти всі плани міста у різні часи, від Київської Русі до сучасності, вийшов би цілковитий хаос. План виглядав би як папір для розписування ручки або як замерзле озеро, порізане ковзанами.