Світ не створений
- Автор: Лаюк Мирослав
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-575-9
- Переводчик: Мирослав Лаюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Світ не створений». Краткое содержание книги:
Того дня Вірин троюрідний брат Валера Едуардович приїхав газелькою з Франківська і завантажив речі. Віра майже не говорила, лиш показувала пальцем, що треба нести. Вона сама хіба познімала зі стін креслення будинків — архітектурні проекти, з яких жодного не втілила, і хотіла викинути в смітник. Але Валера забрав їх: папір цупкий — можна постелити як підкладки до меблів. Сергій з Вірою тоді сварилися так часто, що кожен з них по черзі, ніби за розкладом, зникав з дому — то до друзів, то ще кудись. Чоловік, наприклад, по кілька днів затримувався на нічних чергуваннях у лікарні. Він у кабінеті мав змінний одяг, носив за собою бритву, зубну щітку й крем для взуття. Віра, аби тримати моральну вищість, говорила знайомим, що Сергій, певне, у своїх курвів спить.
Зранку ще приїхала у справах Вірина сестра Галя з Лисичанська. Вона лишила сина Льоню до вечора. І того зимового й погано пролазного для транспорту дня Льоня з Інною сиділи на дивані й дивилися мультики з відіка. А потім, як приїхав дядя Валера Едуардович, вони навіть не звернули на нього увагу — сперечалися, що дивитимуться далі: фільм з Джекі Чаном чи передачу про принцесу Діану.
Коли вже остаточно зібралися, Інну приперло в туалет. Був мороз, і дядя Валерій Едуардович розігрівав мотор газельки. Він бібікав знизу, щоб уже ішли, але всі чекали Інну.
— Ну май совість! Валера весь бензин спалить!
Але в неї не було совісті. Мати совість — це коли можеш собі дозволити на одну погану річ менше, ніж той, хто тобі дорікає. Вона сиділа в туалеті, рахувала завертки труб, яких через недолугих сантехніків там було значно більше, ніж треба. Після десяти хвилин умовлянь люди за білими фанерними дверми перестали її турбувати, Інна почула шепоти. І мала здогадалася: справді, краще виходити, бо ще подумають, що вона там плаче.
Сергій приїхав з прифронтової зони до Києва вперше за цілий рік. Він швидко виправ, а потім посушив сорочку, бо свіжих не мав. О 14.40 в аеропорт прилітала Інна.
Чи була вона схожа на ту дівчинку, яку він пам’ятав, — любительку кольорових колготок і купи браслетів, із зачіскою каре, гривкою, з-під якої не було видно її прищів? Чи й досі вона казала «на мою думку» і «я вважаю» по три рази в одному реченні? Чи мастила вона ревеневе варення на хліб з маслом?
Він стояв у аеропорту і видивлявся серед людей Інну, вигляд якої знав приблизно, очікуючи, що впізнавання відбудеться якось автоматично. Але натовп більшав, а дівчини не було. Він уже жалів, що не виготовив табличку з її іменем, як це зробила, наприклад, молода представниця медичної фірми «Артеріум», до якої підійшов доктор Ференц Кнабе. Аж раптом Сергій помітив її, точніше, її неможливо було не помітити — з довгим волоссям, у коротенькій червоній оксамитовій спідниці й спортивній куртці «Динамо Київ», у білих капронках, схожа на випускницю кінця 90-х. Вона взяла квіти з його рук — барвистий букет дрібненьких гвоздик — і поцілувала в чоло:
— А ти як завжди: у білій сорочці, крізь яку видно майку!
Інна витягла французьку мінеральну воду і, довго п’ючи, не зводила очей з вітчима, якого колись називала батьком.
— Вибач, я трохи затрималася, бо на виході з літака розкрилася валіза — і спідниці, книжки, білизну, помади довелося збирати по злітній смузі.
— Усе позбирала?
— Та ніби.
— Моя машина он там, — і він показав на стоянку з сотнею автівок.
У авто Сергій з Інною мовчали, але вона ніби й не відчувала через це незручності. Чоловік повторював собі, що не варто в кожному її невизначеному поглядові бачити дорікання, однак не міг себе переконати. Усе ж Сергій почав першим, він вибирав цю фразу, ніби персики в магазині — всі були надбиті, гнилуваті, надто м’які, надто тверді, тобто треба було неодмінно знайти найбільш стерпний: «Як пройшов політ?», «Ну, розказуй про себе», «Як ти там?», «Погода сьогодні хороша», «Давно не бачилися!», «Let me introduce myself»…
— Ну, розказуй, як ти там?
— Думаю, що не буду.
Ну ось. Завдання з вибором першої репліки провалено.
Інна витягнула ще одну пляшку з французькою водою й знову її довго цмулила.
— Треба пити багато рідини — подовжує молодість, — і, скрутивши порожню пляшку, кинула під ноги. Потім поправила довжелезне волосся: — Думаю, ми не заслужили знати так швидко одне про одного.
— Вибач…
— Ні-ні, я не дорікаю тобі.
— То що треба заслужити?
— Якщо нам все діставатиметься легким шляхом, колись неодмінно за цю легкість буде розплата. Тому не питатимусь, як ти ці роки жив. (Мені цікаво, ти не подумай). А ти мене теж не питай. Пробудемо так кілька днів. Хай це буде відплата за те, що ми так довго не могли знайтися.