![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
— Се мій дідо, — сказав юнак, — я пам’ятаю… Мене звали Сяйвір. Син Межиборів, онук Гатилів, правнук Сулеборів… З роду Боричів…» І що б з тобою не сталося — не забувай!»
— Не дивно, що він змусив тебе витвердити родовід. Гатило завжди був вірний звичаям.
— А хто така бабуся Слава? Його жона?
Далебор похитав головою.
— Ні, Вогнику… Се й була моя Святослава, Ратиборова донька. Твоя мати, Калина, здається, — її дочка. Імені чоловіка Святославиного, а твого другого діда, я не знаю, бо зоставив її до того, як вона вийшла заміж. Не знаю, і як вона опинилась в Дреговичах. Ізгойська весь, в якій вона виросла, була аж десь під Овручем. Бачиш, як доля грає людьми? Ми розминулись у Яві на який-то рік…
Вогник з хвильку осмислював звістку, що є онуком Далеборової коханої. Тоді озвався несміливо:
— А ви певні того, що це була саме вона?
— Певен. Бо туровці оповідали, що вона зціляла праною… Дотиком руки. Як і її мати-волхвиня. Тому її знала трохи не вся Туровщина. Чорноока красуня непевного віку, що говорила з полянською вимовою… Вона була набагато молодша за мене, а відьми взагалі повільно старіють… Ну, а полянська вимова — то вже од матері.
— Кажете, усі знали, — мовив з гіркотою Вогник, згадавши білу тінь, що метнулась між ним і лезом списа, — однак, ніхто не захистив… Ні її, ні Боричів…
— Боричів, Вогнику, не дуже полюбляли, — сказав Далебор, — у Турові я багато чого наслухався про рід твій… від хрещених людей. Занадто рідні твої були вільні… І багаті. Гатило бджіл розводив просто у весі. Говорили, що він таке бджолине слово знав. А де бджоли — там меди… І віск… Комусь впоперек горла стали ті меди. Багато хто навіть радів нишком, коли не стало Боричів.
— А хто такий, — Вогник затнувся, — Косняч… Чи Косач… Мамин чоловік? Вона покинула його?
— Ну, — мовив волхв, — Косач Борич, Коснятин у хрещенні, передостанній син Гатила. А твій батько Межибор — наймолодший син старого Борича. Вони не тільки брати кровні, але й матір одну мали. Гатило бо мав багато жон… як і князь його.
— Чому він зрадив, Віщий? Я про Косняча…
— В ті літа, — заговорив Далебор, — туровським намісником був княжич Ізяслав, син Ярославів. Сам невимовний красень і в дружину собі підбирав людей гарних. Або, принаймні, сильних. Було у нього два охоронця з Ярославля, що на Суздальщині — брати Чудин і Тука з тамтешнього люду, так ті хвалилися, що на ведмедя навіть без ножа ходили, з самим загостреним кілком. Та якось на полюванні наскочив княжич на розлючену ведмедицю, а охоронці його чи-то заґавились, чи-то злякались… А Косняч, тоді ще Косач, опинився поблизу. І здолав звірюку трохи не голіруч. Княжич, ясна річ, вподобав рятівника свого. Косач і з лиця гарний був — чуб русявий, очі сині… Як ось у тебе…Певне, ви обидва вдалися в Гатила, той замолоду теж був таким. Ну, й запропонував Ізяслав Косачу місце в дружині. А в Турові хтось і сказав уголос: «Так це ж Борич! Поганин!»
— Тобто, — спромігся на слово Вогник, — вуй[17] мій мав вибирати… Або зостатись Боричем, або піти на княжу службу…
Перед очима майнуло видиво. Чоловік в гострому шоломі простягає до нього руки. А у вухах пролунав власний, по-хлоп’ячому пронизливий голос: «Я ніколи не стану зрадником, як ви!»
— І вибрав вуй твій службу княжу, — продовжив Далебор, — хрещення прийняв… Весь Туров збігся дивитись, як один з непокірних Боричів себе рабом Бога чужого визнав.
— А що ж на те дід Гатило? — спитав Вогник вже знаючи відповідь.
— Гатило Борич зрікся сина, — поволі відповів старий, — Косняч втратив батька і рід… Жону теж втратив… Аби жити з ним, Калина теж мала охреститись. І одружитись за їхнім законом. У церкві… Косняч бо був тоді на виду. Йому заздрили за прихильність княжу і не пробачили б жони-язичниці. Втім, твоя мати сама не пробачила тому, кого колись кохала. Вона оголосила себе вдовою перед Богами і Родом. А Коснячу веліла передати: «Чоловік мій на ім’я Косач Борич помер. Коснятина ж, дружинника княжого, я не знаю і жоною його бути не можу.»
— І вийшла заміж за його брата, — докінчив Вогник стиха, — тим-то Косняч і вбив батька мого.
— Казали люди, — зітхнув Далебор, — що мати твоя любила Косача до нестями. Та став між ними не чоловік, не жона, а християнський Бог, що прийшов сюди розділити батьків з синами, і коханців на ложі подружньому. А Межибор був з тих, що люблять лише раз… І очікують. Він чекав — і дочекався.
17
Дядько.