Діти морських туманів

Починається новий тиждень… За десять хвилин дев'ята, і мій вірний мопед щойно проминув дорожній стовп, котрий двома своїми стрілками-руками вказує напрям на Юпландр і Суверен-Мулен. На вибоїнах у сумці торохтить наочне приладдя й матеріали, які я приготувала для демонстрування дослідів з цукром, — за програмою у нас сьогодні вранці мають бути саме такі досліди. Отже, цукор усіх сортів: цукор кристалічний, цукор-рафінад, цукрова пудра; ложка, склянка, каструля, щоб зварити на плитці карамель.

Я трохи запізнююсь: довелося витратити зайвих п'ять хвилин, поки пояснювала дідові, як розігріти на плиті яловичину з морквою. Та я не дуже турбуюсь, бо Крістіна Ферк обіцяла прийти сьогодні раніше.

Поміж просторих луків і розкиданих де-не-де садиб самотньо височить ферма Монтабланів, батьків моєї вихованки Мозіани. Ферма ця схожа на невеличку чотирикутну вежу якогось старовинного замка, і щоразу, коли я проїжджаю повз неї, то мимоволі трохи уповільнюю швидкість, милуючись нею. Цей войовничий і водночас такий сумирний силует, і білі лебеді, що віддзеркалюються у воді столітніх ровів, — усе це промовляє до мого серця, захоплює своєю стійкістю, що перемогла руйнівну дію віків. Як добре, що це — земля моїх працьовитих і чистих душею предків, що я — дитина цієї землі! І яка ж бо вона безмежно дорога мені й мила!..

Ще кількасот метрів — і перед фермою Рінган я зустрічаюся з матір'ю Міно, мого пустотливого й лукавого улюбленця. Чоботи жінки забрьохані мокрою глиною, вона прямує до хліва з двома порожніми відрами на коромислі.

— Добридень, мадемуазель Фанні! — кидає вона мені коротко.

А переді мною одна за одною, мов сторінки добре вивченої книги, розгортаються знайомі картини й образи, які я споглядаю щодня. Ось на подвір'ї дві повітки, з'єднані між собою; в них селяни складають напиляні сирі дрова. А навколо — темно-зелені ялини. Краєвид цей чомусь нагадує мені Савойю. Трохи далі — стара хатина, густо, аж до самого даху, обвита плющем, — він звисає довкола неї, неначе глибоко насаджена шапка. А он там, праворуч, у просвіті дерев мріє на обрії церква… Ветха дзвіниця, біля якої здіймається вгору її вірний сторож — височенна пінія, збереглася на гребені пагорба з давніх-давен. Вона так вдало споруджена, що її видно звідусіль, хоч би з якого боку ви під'їздили до села. А проте я ніколи не могла знайти стежку, що вела б до цього відлюдного місця. Так, жодного сліду людської ноги, хоч, безперечно, стежка тут колись була, та заросла давно травою. От і спробуй її тепер віднайти!.. Правду кажучи, мені хотілося б, щоб вона лишалася назавжди неприступною, ця стара сільська церковка, дивлячись на яку, я щоразу уявляю собі якесь зачароване, покинуте царство…

З вершини досить стрімкого схилу, на який я виїхала, переді мною мов на долоні відкрилося все село, що розкинулось у долині. Це гарне старовинне село з густо розміщеними садибами, ніби огорнуте якоюсь безтурботною неквапливістю.

Десь вдалині прокукурікав півень, потім молот ударив по ковадлу, і луна від того удару довго линула в повітрі. Підстрижені шапкою верби заколисливо погойдувалися над річкою, що повільно текла собі. Ось ворон бриючим польотом упав на якусь здобич. І весь час, весь час — ледь чутне, безнастанне дзюркотіння струмочків, яких так багато на цих суглинках.

Суверен-Мулен — означає Королівський Млин, у назві цій виразно відчувається фольклорне походження. Його замок тричі відбудовували після навал завойовників. Село з цим королівським іменем, мальовничо розташоване у видолинку поміж довколишніх горбів, уже прокинулося. Один з пагорбів густо поріс лісом, ніби темною кучмою. Два інші вкрито нивами й луками, і село наче одягається в шати полів, брунатні, зелені чи золоті — залежно від пори року.

І нарешті ще один пагорб, він подобається мені найбільше: довга тіниста алея з височезних сріблястих тополь, що здіймається аж до самої його вершини… Тільки де-не-де крізь це густе склепіння пробивався промінь сонця, ніби торкаючись теплим цілунком землі. Ця прегарна дорога, така безлюдна й огорнута легким серпанком туману, здавалася мені раєм…