Царський курйоз

Батько Ібрагіма рідко бував удома. Він завжди з кимсь воював, йому потрібні були невільники, яких він продавав арабам. У гонитві за цією живою здобиччю рас переправлявся із своїми загонами через Бахр-ель-Азрак і нападав на кочових негрів шанкдййт ходив на морське узбережжя полювати на боязких фалашів або заглиблювався в гори для сутичок з войовничими сомалі. І всі його походи увінчувалися перемогою. Воїни раса пригонили в Лагонь каравани бранців, а потім «дорогою невільників» відправляли на морське узбережжя на продаж арабським купцям. Тільки остання, нещаслива війна скінчилась поразкою і ганьбою.

Почалося з глухих розмов про те, що данина, яку Лагонь виплачує «великому турку», котрий живе за трьома морями, в місті Стамбул, у величезному кам’яному тукулі, надто тяжка. Потім про це стали кричати відкрито на вулицях і на базарній площі Лагоні. Мабуть, незадоволення турками охопило весь Хабеш, бо незабаром негус[11] скликав усіх підвладних йому расів на раду, платити чи не платити данину «великому турку». Разом з батьком в Аксум, стародавню столицю Хебешу, вирушив і Ібрагім. Він навіть побував на великому банкеті негуса, що тривав від світанку до заходу сонця. Для цієї царської учти було забито вісімсот биків і відкупорено стільки ж бочок медового вина. Батько Ібрагіма був принцом крові, близьким родичем негуса, що походив з того ж славного, можновладного роду Шоа. Він сидів на банкеті недалеко від негуса, а поруч з батьком — Ібрагім. Який пишний був негус, «побідоносний лев»! У чорній широкій шовковій мантії, з білим платом навколо голови негус велично сидів на червоних подушках. Охоронці в пурпурових і ніжно-зелених, як смарагд, шатах тримали над головою негуса шитий золотом балдахін. По праву і по ліву руку від нього сиділи благородні раси з позолоченими щитами біля ніг і лев’ячими шкурами на плечах. Очі Ібрагіма розбігалися від цієї пишноти, і він завмирав од захвату й пошани, бачачи навколо стільки непереможних воєначальників.

А після банкету почалася нарада в палаці негуса. Вона тривала кілька днів’ Негус і раси радилися доти, поки не надійшла звістка, що «великий турок» рушив проти них свої війська. Тоді і негус, і раси, і батько Ібрагіма також скликали воїнів і пішли на смертну битву з ворогом.

Десять днів притихла Лагонь жила тривожним, тоскним чеканням вістей з поля бою. Вісник примчав на світанку. Він зупинив загнаного верблюда біля тукула раса і, розриваючи на собі одяг, заволав на все місто, що війська негуса — «побідоноеного лева» — і загони расів розбиті, що багато расів попали в полон і що ворог іде сюди, на Лагонь. Перелякані лагоньці, схопивши деякі пожитки і зібравши свої стада, сховалися в околишніх лісах. Лише з тукула раса ніхто не тікав — там чекали свого нещасливого господаря.

Через два дні в Лагонь припленталися юрби змучених, поранених, розгромлених воїнів, а ще через день прийшли загони «великого турка» — араби і величезні негри-суданці. Одразу ж запалала Лагонь, підпалена з усіх чотирьох кінців, і по дорозі, освітленій багровою загравою палаючих тукулів, прибув турецький паша-сераскір[12]. За його конем брели в кайданах і в дерев’яних колодках на шиї полонені раси, серед яких був і рас Лагоні — батько Ібрагіма.