Називай мене Мері...

— Перекинувся з нею парою слів на вулиці. Наляканою не виглядає. Трохи нарваною — є таке.

— А нарваність — вона від страху! — Зоя перейшла на гучний шепіт. — Голос у неї тремтить. Олеж, я тут працюю скоро десять років. До того — в іншому місці. Але такому самому, як розумієш, про що я. Знаєш, скільки мені років?

— Я не сватаюся.

— У мене чоловік, зять і онуки, — прошипіла вона. — Слухай, я те й роблю, що розливаю горілку людям. Не наливаю, саме розливаю, в ось таку тару, — вона з помітною огидою кивнула на гірку пластика. — Книжок не читаю, в газети хіба щось загорну. Зате ті, хто приходить до мене, як книга відкрита. Нехай вперше бачу того, кому ллю, й ніколи не побачу більше.

— До чого все це? — Кобзар говорив, прикипівши поглядом до дівчини, яка далі старанно робила вигляд, що нікого не помічає і до всього їй байдуже.

— До того. Люди, Олеж, в таких місцях п’ють лише з двох причин: радість чи горе. Навіть вони, — кивок у бік сталого гурту, — ніколи не так просто. У кожного частіше біда, ніж щастя. Вони не можуть сидіти з горем самі, кожен зі своїм. Тому тримаються тут, бо ніхто ні в кого нічого не питає.

— Ти психолог, Зоє. Не знав.

— Знатимеш тепер. Кажу ж: горілку розливаю. В мене оті психологи, з дорогущих больниць, можуть повчитися. Курси відкрию, ще й безкоштовні, — і знову без переходу: — Сталося в дівчини щось.

— Прийшла й горілки замовила?

— Чаю. Погляд, наче її побили. Чи гналися за нею.

— По очах прочитала, що в неї проблеми?

— Це теж. Але про труднощі сама мені натякнула.

— Тобто?

Зоя подалася назад, випросталася.

— Запитала, чи тут стоянка таксі. Я їй: збираються таксисти, правда. Далі вона — чи знаю я когось із таксистів особисто. Я така: всіх знаю. Ну, тоді вона — хто з них надійний, як я думаю.

Тепер дівчина дивилася просто перед собою. Кобзар смикнув головою, відвертаючись і відводячи погляд. Так роблять всі, кого заскочили за чимось непристойним, переважно за підгляданням.

— Що означає надійний?

— Спитала. Її треба вивезти звідси.

— Хай платить — хто завгодно повезе. Й куди завгодно.

— Те саме пояснила. Вона не сяде до того, кому не повірить на сто відсотків. І тут же попросила чаю, картоплі з котлетою. Потім ще чаю, потім кави. Я не вижену, поки замовляють.

— Чого чекає?

— Піди запитай. І слухай, Олеж, — буфетниця знову нахилилася ближче. — Раз ми вже при цьому, прислужися мені. Ми ж всі свої. Забери дівчисько. Чим довше стирчить тут, тим менше все це мене гріє. Ти ж надійний?

— Не знаю, чи такий, як треба.

— Такий, такий. Повір мені.

За дві кави Зоя нічого не взяла.

Хитнула головою, коли Кобзар поліз по гроші.