Називай мене Мері...
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2961 -38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Називай мене Мері...». Краткое содержание книги:
Кобзаря тимчасово відсторонили від служби, наказавши здати зброю. Дивно, що не заарештували. Почали службову перевірку, й він не мав що ще робити, крім як тинятися в розташуванні, будучи серед людей мов прокажений чи заражений якимось небезпечним вірусом. Щоб не мозолити очі, здебільшого сидів у своєму закапелку й глушив себе горілкою. Благо, спиртне на передку не переводилося.
Вляглося десь за тиждень. Історію зради Лилика витіснила інша, не менш гучна. Службову перевірку тихцем згорнули. Кобзарю повернули зброю й навіть наказали повертатися до виконання обов’язків. Та командиром Олег уже не почувався. Написав заяву, її мовчки підмахнули. Благо, вчорашні добровольці почали вливатися в регулярну армію, та над батальйонами однаково ще не було якогось єдиного, сталого начальства. Кобзар пішов з війни так само непомітно, як прийшов.
На цьому все...
Його історія навряд чи була потрібна й цікава Мері. Чоловіки не люблять про таке говорити. Краще хвалитися перемогами.
Не виходить — ліпше мовчати.
— Водички принести? — почулося під боком.
Олег глянув на дівчину — вона розвернулася, вогники в очах уже не блимали.
— Дивно так.
— Що саме?
— Водички... Стоїть недопитий віскар, а мене після тебе тягне на воду.
— Дуже добре. Звикай до інших напоїв. Так нести?
— Я сам. Лежи.
— Ні, мені приємно.
Перш, ніж Кобзар встиг зробити щось сам, Мері легко відкинула ковдру й підвелася, гола, з вузькими як на його смак стегнами, зате з округлими грудьми, котрі раніше приховував просторий, мішкуватий, напевне на розмір більший светр. Перелізши через нього, дівчина стала босими ногами на підлогу. Покрутила головою, ступила в куток, підняла свою куртку, накинула на голе тіло. Краще б светр, він довший, ліниво майнуло в голові, та яка різниця, могла б взагалі отак, голяка гуляти. Ну, хіба незвично, поки соромиться свого шраму перед чужим ще чоловіком.
Вона ввімкнула на кухні світло й пошаруділа там. Почув, як сама жадібно п’є з залишеної на столі пляшки. Повернулася, простягнула. Хотів випити лежачи, та після першого ковтка закашлявся, трохи залив груди й плечі. Мері реготнула. Кобзар випростався, сів. Тепер уже він хиляв спрагло, спорожнивши без того наполовину випиту пляшку майже до кінця чотирма великими ковтками.
— У тебе хоч чистий рушник є?
— Так висохнеш.
— Смішно. Є чи нема?
— Все в мене є. Пошукай там у ванній.
— Лежи. Я скоро.
— Та будь скільки треба.
Мері знову вийшла. Грюкнули двері, почувся плюскіт пущеної з душу води.
Кобзар ще попив.
Дивно, що не тягнуло до віскі, як і взагалі до іншого пійла.
Чекаючи, поки Мері впорається, заплющив очі й дослухався до звуків із ванної.
19
Не вгавав телефон.
Кобзар думав — йому сниться. Ніхто не може дзвонити йому серед ночі. Потім зрозумів: уже не спить, і це справді не вгаває його трубка. Дзвінок проривався крізь щільний, важкий сон, і Олег ривком змусив себе сісти, ще перебуваючи ніби у тумані.
Кімнату гойднуло.
Нарешті розклепив повіки, роззирнуся й побачив за вікном ранок. Не помітив, як заснув, хоча дотепер так було, коли випивав для прискорення процесу. Коли прокидався, часто бачив перед собою екран не вимкненого з вечора телевізора, кривився й роздратовано клацав пультом, повертаючи собі тишу.
Зараз її вперто, наполегливо розривав дзвінок.
— От же ж мать... — буркнув він, пошукавши й знайшовши трубку. — Кому це там...
Не ясно.
Він спершу відповів, прохрипівши: «Алло!», та на тому боці після короткої паузи відключилися. Знизавши плечами, Кобзар глянув на дисплей, труснув головою, поклацав, знайшов вхідні дзвінки.
Невизначений номер.
Ще не розуміючи нічого до кінця, Олег спробував набрати його. Нічого не вийшло, дзвінок відразу скинули, короткі гудки. Зробивши так ще двічі, Кобзар вилаявся, сплюнув, аж тепер глянув на себе.
Сидів на краю дивана як заснув — голий. Поруч, накрившись уже не ковдрою, а чомусь білим простирадлом, тихо лежала Мері. Схоже, дзвінок її не розбудив, дівчина спала міцніше за нього.
Крекчучи й намагаючись зрозуміти, чому так крутиться голова й сухо в роті, хоч заледве надпита пляшка віскі далі нудьгує на комоді, Кобзар підвівся, знайшов труси, джинси, незграбно натягнув на себе. Потім убрав стару футболку з наполовину витертим написом «ROCK» на тлі двох схрещених блискавок, босяка побрів у ванну. Хлюпнувши холодної води на обличчя, пирхнув, мов песик, поволі приходячи до тями. Витираючись, відчув — рушник ще зберіг запах дівчини.
Повернувся назад.
Зупинився біля ложа, схрестив руки на грудях, придивляючись до сплячої.
Він щось відчув.
До кінця не розуміючи, що відбувається, ступив ближче.
Нахилився.
— Мері, вже ранок.
Вона мовчала.
Її не розбудив телефон, який не вгавав зо п’ять хвилин.
— Мері! Марія! Мері!
Дівчина не відповідала. Навіть не поворухнулася.
Кобзар взяв її за плече, ривком розвернув до себе.
Великі очі дивилися мертво.
Ще нічого не зрозумівши, точніше — не усвідомивши, як так могло статися, Олег ковзнув поглядом нижче. До великих червоних плям спереду на простирадлі. Там, де були груди.
Довкола грудей.
Він смикнув за край. Оголив красиве мертве й понівечене тіло. Прикипів очима там, де мали бути круглі, схожі на стиглі черешні соски.
Дзвінок.
Телефон змусив здригнутися.
Кобзар схопив його, знову побачив — номер невизначений.
— Якого чорта!
Короткі гудки.
А за мить — писк, повідомлення. З того самого невизначеного номера.
Одне слово, чотири літери, мов бітою по голові.
БІЖИ.
Частина друга
Називай мене Вірою
1
Пройшла й сіла на диван.
Тіло вже винесли, біля парадного вона пропустила санітарів із ношами. Не стрималася, жестом зупинила їх. На грубе: «Е, ви хто, шановна?!» — тицьнула посвідчення, потім, не знімаючи рукавичок з тонкої шкіри, взялася за краї казенного білого покривала. Підняла рівно настільки, аби побачити обличчя. Мертві очі вже закрили, тож посмертний вираз вивчатиме вже на фото, разом з іншими матеріалами. Чомусь здавалося: нагла смерть мала налякати дівчину, а страх — спотворити. Опущені повіки робили будь-яку смерть схожою на глибокий, спокійний, здоровий сон.
Пірнула й не виринула, пішла вночі.
У квартирі, куди вона піднялася, група вже закінчувала огляд. Усередині не було де особливо розгулятися, а сусіди по сходовому майданчику зовні створювали додаткову атмосферу тисняви. Поліцейські без особливого успіху нагадували раз по раз, що тут немає нічого цікавого, треба розходитися, а оперативники тим часом навпаки закликали свідчити тих, хто може бодай щось розказати. У слідстві вона тягнула п’ятий рік, тож зітхнула, уявивши, з чим незабаром матиме справу. Бо практика переконувала: користі від переважної більшості свідків зовсім небагато. Зате кожен зголошений охоче бесідує з замученим опером, намагаючись, своєю чергою, витягти хоч якісь деталі з сищика.
Людей конче цікавить, що сталося за зачиненими дверима чужого помешкання.
Довго потім пліткуватимуть проміж себе та в окрузі.
Новини, показані по телевізору, так не обсмоктують, як трагедію, що трапилася поруч, поки всі тихо-мирно спали, почуваючись у безпеці.