Називай мене Мері...
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2961 -38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Називай мене Мері...». Краткое содержание книги:
— Тобі звідки знати. Не схоже, аби ти був батьком.
— Такі люди, як я, теж бувають, — признався Олег не так Мері, як собі. — Не всі готові до батьківства. Я ніколи не думав про це. Може, якби наважився... — його знову вело не туди. — Але я про тебе зараз. Дитина жива? Вибач, коли що.
— Жива й здорова, — тепер Кобзар почув виклик.
— Радий. Наступне питання: вона ж маленька ще зовсім. Де дитина і з ким?
— Ти не з соціальної служби часом? — Мері відсунулася ще далі.
— Послухай, я хочу розібратися. Все складається не дуже добре. Молода мама маленької дитини не має даху над головою, тиняється бозна-де. Явно чогось боїться. Правда, маєш сказати — кажи. Не дивись на цю хату. В мене є непогані контакти. Допоможуть, якщо треба.
— Не треба, — відрубала Мері сухо. — Сама якось вигребу.
— Поки не вигрібаєш.
— Хочеш, аби встала й пішла?
— Ми підемо разом. Поїдемо. Я відвезу тебе до дитини, хоч би де вона була. І спробую вирішити проблему, хоч би якою вона була.
— Свої вирішуй, ага?
Мері не встала, але ображено відвернулася до стіни, потягнувши на себе жорстку, солдатську ковдру.
Кобзар ліг на спину, поклав руку дівчині на плече. Вона різким рухом скинула її раз, потім, коли спробував ще — вдруге. Олег облизав пересохлі губи. Хотілося пити, та води з кухні так і не приніс, а вставати лінувався. Глянув на млинець місяця за вікном, потім — на стелю.
Отже, дівчині є про що мовчати.
Нічого дивного, від початку запідозрив неладне.
Не хоче ділитися з першим-ліпшим. Гаразд, він чудово все розуміє. Він так само має, що приховувати, хоча його історія відома. Так, минув час, перебилося іншим, ледь не щодня новини підкидають приводи для ненависті разом із черговими об’єктами. Та все одно воно вилазить. Іноді кортить поговорити про все, навіть краще з кимось випадковим. Замість того старанно завертає по дорозі додому в нічний маркет, аби раз-по-раз заглушити прикрі спогади.
Бо повертаються.
Хоч Олег Кобзар не вчинив тоді нічого кримінального.
Застрелити Свистуна під час бійки, хай він триста разів покидьок, — злочин набагато серйозніший.
А тут...
18
Це трапилося на війні, у районі Гранітного, пізньої осені.
Тоді російська та українська армії зупинилися після першого укладеного перемир’я, хай дуже хисткого й непевного. Росіяни святкували перемогу, навіть дражнилися у соцмережах. Українські солдати прагнули кривавої помсти за бійню під Іловайськом, але в Мінську їм чомусь заборонили стріляти у відповідь. Накрило враження: їх кинули, лишили напризволяще, зробили розмінною картою в невідомих, недосяжних, незрозумілих у окопах політичних іграх та договорняках. Кобзар тоді чи не вперше відчув себе заручником чужих інтересів, нікому не потрібним, хіба якщо почнуть торгуватися й робити вояків крайніми, хоч би як розвивалася ситуація далі. Поки високі сторони радилися в білоруській столиці за круглим столом, ходили чутки: ось-ось добровольців та бійців регулярної армії змусять відступити, відсунутися туди, звідки влітку почали впевнений наступ. Доведеться віддати назад Маріуполь, Слов’янськ, інші міста й села, закріпити лінію розмежування по кордонах Донеччини та Луганщини — ще й вибачитися за потовчених сепарів.
Цього не сталося. Не відбулося взагалі нічого. Армії лишилися там, де були, глибоко зарившись у землю. Почалася затяжна позиційна війна, і командири отримали наказ давати здачі, не афішуючи це. У відповідь на снаряди з ворожого боку туди теж насипали, а коли з Генштабу вимагали пояснень — на передовій щиро робили вигляд, що ніхто нічого не розуміє. У штабі так само сиділи не дурні, і сварилися для порядку. Всі морозилися, бо такими виявилися закони нової війни. Тим часом рук ніхто не складав. За лінію фронту з обох боків час від часу просочувалися диверсійні групи, і не завжди могли похвалитися успішними рейдами.
Одного разу бійці з групи Кобзаря не повернулися, і за добу стало відомо: один убитий, решта в полоні. Глянувши карту, командири зрозуміли — трапилася прикра, та, на жаль, банальна й звична на цій війні річ. Група загубилася в ранковому тумані, а тим часом сепарський блокпост перемістився на іншу позицію. І опинився там, де його не мало бути.
Переговори про звільнення в таких випадках приречені. Та менш, ніж за добу Кобзар отримав козир: вдалося захопити ворожих диверсантів. Причому вони виявилися не місцевими, вчорашніми роботягами-шахтарями, котрі не мали іншої роботи, крім як записатися в так зване ополчення. Ні, зловилися російські солдати з лейтенантом на чолі. Документи, яких, звісно, не мали при собі, цілком заміняла характерна для народжених десь на Вологодчині чи Тамбовщині говірка. Імітувати її — все одно, що відтворювати кавказький акцент, розповідаючи етнічні анекдоти.
Після цього сепаратисти швидко пішли на обмін — якщо можна назвати швидкими дводенні перемовини з узгодженням позицій ворогуючих, але зацікавлених сторін. Коли процес нарешті зрушив, Кобзар, як і решта наших, розтумкав, де там собака заритий. Мінялися зранку, щоб кращою вийшла картинка в операторів кількох російських каналів, котрі оперативно налаштували камери й висвітлювали подію. Уже потім, коли сюжети злили в інтернет і всі охочі крутили їх по стонадцять разів, Олег переконався: росіянам показували не звільнення їхніх співгромадян із «бандерівських» лабет, а демонстрували лояльність та людяність борців за свободу й незалежність «республіки». Ніхто словом не обмовився, що українських вояків міняли на російських. Обличчя тих навмисне затонували. Зате чудово, крупним планом показали сепарського польового командира, який взяв собі гордий позивний Торпеда.
До того часу уславився тим, що особисто катував та розстрілював укропів.
Тепер керував обміном з ворожого боку.
З української сторони до нього пішов Олег Кобзар. Який не довго думав, не морочився, нарік себе Лиликом. Так зручніше, менше плутанини.
Коли полонені повернулися кожен до своїх, Торпеда простягнув руку.
Кобзар потиснув її машинально, зовсім не думаючи про наслідки.
Наступного дня соціальні мережі дружно охрестили його зрадником.
Не можна за будь-яких обставин тиснути руку садистові та вбивці.
Спершу Олег не сприймав це серйозно. Кінець кінцем, його бійці бачили на власні очі, що до чого. Прекрасно розуміли розклади. Після обміну слова кривого жоден не сказав, а Кобзар потім особисто доставив звільнених до Дніпра, у госпіталь, щоб хлопці пройшли обстеження. Після повернення в частину відчув на собі зовсім інакші погляди.
Уже два дні потому відомий блогер Чубук по поличках розклав у своєму черговому дописі, чому Кобзар-Лилик може працювати на ворога. Виявляється, такий сюжет про гуманних «ополченців» і персонально Торпеду був запланований у кабінетах ФСБ Росії давно. Для того він, Кобзар, мав послати групу на завдання в той квадрат, де вони точно наскочать на засідку. Потому російські вояки самі, з власної волі, підставилися українцям. Вони, на думку Чубука, нічим не ризикували. Адже питання обміну було вирішене, то лише справа часу. Результат: реальна історія, котра показує сепаратистів у привабливому світлі. Мовляв, не такі вони вже й звірі, якими малює їх укропська пропаганда.
Головний аргумент на користь своєї версії блогер Чубук виклав під фінал допису, який потім передрукували й поширили, як вагому експертну думку й водночас — вирок.
Олег Кобзар до війни й під час Майдану служив у міліції.
Мент.
Управа, в якій він працював, клепала кримінальні справи проти активістів. Тепер Кобзар вирішив відбілитися, тому й пішов добровольцем. Тільки ж горбатого могила виправить. Ось вона, чергова кремлівська консерва...