Називай мене Мері...

Цього не сталося. Не відбулося взагалі нічого. Армії лишилися там, де були, глибоко зарившись у землю. Почалася затяжна позиційна війна, і командири отримали наказ давати здачі, не афішуючи це. У відповідь на снаряди з ворожого боку туди теж насипали, а коли з Генштабу вимагали пояснень — на передовій щиро робили вигляд, що ніхто нічого не розуміє. У штабі так само сиділи не дурні, і сварилися для порядку. Всі морозилися, бо такими виявилися закони нової війни. Тим часом рук ніхто не складав. За лінію фронту з обох боків час від часу просочувалися диверсійні групи, і не завжди могли похвалитися успішними рейдами.

Одного разу бійці з групи Кобзаря не повернулися, і за добу стало відомо: один убитий, решта в полоні. Глянувши карту, командири зрозуміли — трапилася прикра, та, на жаль, банальна й звична на цій війні річ. Група загубилася в ранковому тумані, а тим часом сепарський блокпост перемістився на іншу позицію. І опинився там, де його не мало бути.

Переговори про звільнення в таких випадках приречені. Та менш, ніж за добу Кобзар отримав козир: вдалося захопити ворожих диверсантів. Причому вони виявилися не місцевими, вчорашніми роботягами-шахтарями, котрі не мали іншої роботи, крім як записатися в так зване ополчення. Ні, зловилися російські солдати з лейтенантом на чолі. Документи, яких, звісно, не мали при собі, цілком заміняла характерна для народжених десь на Вологодчині чи Тамбовщині говірка. Імітувати її — все одно, що відтворювати кавказький акцент, розповідаючи етнічні анекдоти.

Після цього сепаратисти швидко пішли на обмін — якщо можна назвати швидкими дводенні перемовини з узгодженням позицій ворогуючих, але зацікавлених сторін. Коли процес нарешті зрушив, Кобзар, як і решта наших, розтумкав, де там собака заритий. Мінялися зранку, щоб кращою вийшла картинка в операторів кількох російських каналів, котрі оперативно налаштували камери й висвітлювали подію. Уже потім, коли сюжети злили в інтернет і всі охочі крутили їх по стонадцять разів, Олег переконався: росіянам показували не звільнення їхніх співгромадян із «бандерівських» лабет, а демонстрували лояльність та людяність борців за свободу й незалежність «республіки». Ніхто словом не обмовився, що українських вояків міняли на російських. Обличчя тих навмисне затонували. Зате чудово, крупним планом показали сепарського польового командира, який взяв собі гордий позивний Торпеда.

До того часу уславився тим, що особисто катував та розстрілював укропів.

Тепер керував обміном з ворожого боку.

З української сторони до нього пішов Олег Кобзар. Який не довго думав, не морочився, нарік себе Лиликом. Так зручніше, менше плутанини.

Коли полонені повернулися кожен до своїх, Торпеда простягнув руку.

Кобзар потиснув її машинально, зовсім не думаючи про наслідки.

Наступного дня соціальні мережі дружно охрестили його зрадником.

Не можна за будь-яких обставин тиснути руку садистові та вбивці.

Спершу Олег не сприймав це серйозно. Кінець кінцем, його бійці бачили на власні очі, що до чого. Прекрасно розуміли розклади. Після обміну слова кривого жоден не сказав, а Кобзар потім особисто доставив звільнених до Дніпра, у госпіталь, щоб хлопці пройшли обстеження. Після повернення в частину відчув на собі зовсім інакші погляди.

Уже два дні потому відомий блогер Чубук по поличках розклав у своєму черговому дописі, чому Кобзар-Лилик може працювати на ворога. Виявляється, такий сюжет про гуманних «ополченців» і персонально Торпеду був запланований у кабінетах ФСБ Росії давно. Для того він, Кобзар, мав послати групу на завдання в той квадрат, де вони точно наскочать на засідку. Потому російські вояки самі, з власної волі, підставилися українцям. Вони, на думку Чубука, нічим не ризикували. Адже питання обміну було вирішене, то лише справа часу. Результат: реальна історія, котра показує сепаратистів у привабливому світлі. Мовляв, не такі вони вже й звірі, якими малює їх укропська пропаганда.

Головний аргумент на користь своєї версії блогер Чубук виклав під фінал допису, який потім передрукували й поширили, як вагому експертну думку й водночас — вирок.

Олег Кобзар до війни й під час Майдану служив у міліції.

Мент.

Управа, в якій він працював, клепала кримінальні справи проти активістів. Тепер Кобзар вирішив відбілитися, тому й пішов добровольцем. Тільки ж горбатого могила виправить. Ось вона, чергова кремлівська консерва...