Називай мене Мері...

Таке теж траплялося не раз і не два.

Чесно докуривши до призначеного часу, Кобзар знову повторив спробу викликати клієнта. Почувши те саме, сплюнув, беззлобно вилаявся. Щось могло помінятися, навіть зірватися. Тільки ж у таких випадках пристойні люди ставлять до відома. Тепер він сидітиме без діла, дарма крутився.

Сприйнявши все з філософським спокоєм бувалого в бувальцях, Олег швидко знайшов позитив: можна трохи перевести подих, поточити ляси з тими приятелями, хто саме товкся біля «Фільтру», випити вже котру за робочий день каву. Поспішати хоч як нема куди, до глупої ночі й традиційної боротьби з безсонням у чотирьох стінах далеко.

Прочинив дверцята, коли від входу в кафе відділилася тінь, ступила через калюжу до машини.

Дівчина.

— Їдемо? — спитав машинально.

— Куримо.

Голос грудний, ледь хрипкуватий, з темряви блимнули великі круглі очі.

— Тобто?

— Цигарка.

— І що з того?

— Пригостіть.

Кобзар зміряв худеньку дівочу постать спершу знизу вгору, потім — назад.

— А ну, як у мене нема?

— Є. Я бачила. Ви сиділи й курили.

— Ти ба.

Крити було нічим. Видобув пачку, простягнув незнайомці. Вона взяла цигарку двома пальцями, глянула запитально. Зрозумівши, чого ще хоче, Олег клацнув запальничкою. Дівчина звично затягнулася як досвідчений курець, ще й жадібно, спрагло, ніби терпіла без дози нікотину щонайменше добу й вуха згорнулися рурочкою. Пустила вбік густий струмінь диму, кивнула, що мало означати подяку. Ступила через калюжку назад.

— Туди не можна з куривом, — зауважив Кобзар.

— Мене вже вигнали, — озвалася дівчина. — Думала там, із кавою. Останню скурила.

— Чекаєш на когось?

— Ще не знаю.

— Ха. Я теж.

— Що — теж?

— Чекаю, не знаючи кого й чого. Може, разом?

— Не може.

Дівчина повернулася спиною. Та враз передумала — розвернулася назад, зосередилася, мовби перед початком важливого й складного процесу. Піднявши гостре підборіддя, випустила один за одним чотири кільця диму.

— О, як ми вміємо, — гмукнув Олег.

— Я вмію. Ви — навряд.

Це починало цікавити, навіть трохи заводити. Вечір раптом почав набувати не знати ще якого, але точно нового значення. Він прийняв виклик.

— Зараз побачимо.

Затиснувши цигарку губами, викресав вогню, викаблучуючись перед незнайомкою. Підніс запальничку, відтворюючи бачений у якомусь американському фільмі про крутих копів жест. Прикурив, затягнувся, розкрив рота, чекаючи, поки вийде перше кільце.

Нічого не сталося.

Олег заплямкав, мов викинута на берег риба. Навіть махнув перед собою, не вірячи, що дівчина переграла його, сорокарічного, з чималим досвідом курця. Ніби шукав біле кільце в повітрі, хотів схопити, показати трофей. Потому скреготнув зубами, зробив нову затяжку, намагаючись повторити.

Той самий результат.

Ще й закашлявся — перестарався.

Дівчина тихенько хіхікнула, двічі плеснула в долоні, показала великого пальця. Швидко докуривши, щиглем послала бичок у перероблений зі старого відра смітник, тепер уже зайшла всередину. Кобзар лишився стояти, так і не зрозумівши, що то було й для чого воно йому треба. Подивився, як тліє вогник на кінчику цигарки. Жбурнув бичок туди ж, спробувавши повторити щигля. Теж не вийшло: недопалок вдарився об край відра, упав поруч.

Ну що за день сьогодні!

Закривши машину, Кобзар переступив поріг «Фільтру».