Називай мене Мері...
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2961 -38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Називай мене Мері...». Краткое содержание книги:
Тоді в наступ перейшов Пузо.
Не було свідків — але жінка, коли прийшла до тями, назвала нападником його.
Якби це не дійшло до Алли Пасічник, не знати, як глибоко занурилися б у пекло мама з донькою. Та хтось із захисників потерпілих був з нею знайомий, переповів. Вона розказала чоловікові, зі сльозами на очах питаючи, чи можна зарадити.
А Ігор Пасічник запросив на розмову Олега Кобзаря.
За кілька днів невідомий перестрів Пуза у власному дворі пізно ввечері, гепнув по черепу бейсбольною бітою, потому переламав ноги й розтовк мошонку. Ведмедик дочекався результатів попереднього слідства і з чистою совістю доповів начальству: громадянин Пузан, раніше судимий, таки справді на шлях виправлення не став. Взявся за старе, заліз у борги, а всім відомо, що роблять із боржниками.
Керівництво охоче проковтнуло страву — ніхто не мав бажання зв’язуватися ще й з таким.
Більше Пузо нікого не чіпав.
Під кінець року взагалі зник з Києва, хоч це й дивно: так зграбно, як колись, вже пересуватися не міг.
Ну, а Пасічник із Кобзарем дотепер той випадок не згадували.
11
— Не допоможе, — мовив тоді Олег після паузи.
— Зупинить, — хитнув головою Пасічник. — У таких, як Свистун, ворогів навалом. Та й мало хіба нині на вулицях довбнів із бітами? На донецьких спишуть в разі чого.
— Ну і?..
— Побуде на лікарняному. Прийде до тями, подумає. Зрозуміє — це отвєтка. Затихне. З Головком поговорю вже я. Він теж мав би прикрутити гучність, хай на певний час. Борці за справедливість не в пошані, зараз важливіше — боротися зі злочинністю.
— Обидві справи марні, — відмахнувся Кобзар.
— Ну, знаєш, з такими настроями жити. Ти ж за щось воював.
— О! — Кобзар багатозначно підніс пальця вгору. — Ти мені пропонуєш щось на зразок диверсійного виходу. Коли війна й ворог кругом, — це нормально. Тільки тут мир.
— Тут тил, Лилику. То є різні речі.
— Мабуть, погоджуся, — він визнав, трохи помовчавши й обдумавши почуте.
— Свистун — загроза. Погодься із цим. Так чи інакше він працює проти всіх нас. Чесно кажучи, аби не Головко, я б і далі багато на що закривав очі. Але Артем не може нічого вдіяти. Я — теж. Жодному зі своїх людей не накажу.
— Наказуєш мені?
— Ти повинен вирішити сам.
— Я не твоя людина?
— Ти не мій підлеглий. Про нашу зустріч ніхто не знає. Формально про тебе скоро рік, як ніхто ніде не згадує. Кому треба, кому цікавий звичайний таксист, який випадково, на рівному місці зашкварився, коли воював, тож нині сидить собі тихо. Та Господи! Головне — заплутати. І Артем із двома дітьми буде в безпеці. Хіба не це важливіше?
Кобзар пожував губами.
Замислено вибив пучками дріб на поверхні стола.
— Ти обіцяв щось Головку?
— Повторюю: він прийшов сам, бо не знав, до кого ще. Просив допомогти.
— Гаразд. Але ж розмова ваша мусила б на чомусь скінчитися.
— Сказав — подумаю, що можна зробити.
— Скажімо, я згоден. Як виняток. Штатним держимордою до тебе не піду.
— Воно мені й не треба. Якщо після всього я звернуся до тебе знов, — матимеш повне право мене послати.
У той момент у Кобзаря крутилося на язику — так-то воно так, право матиме. Проте ніхто не завадить Ведмедику за нагальної потреби притиснути його цією історією. Вчасно стримався, навіть почервонів. Скільки знав Пасічника, нічого подібного за ним не водилося. Міг назвати свого колишнього начальника ким завгодно, бо ніхто не ідеальний. Але підлим — ніколи.
Він дійсно щиро перейнявся історією Головка.
І запропонував чи не єдиний вихід, прийнятний за даних обставин.
Ігор Пасічник правий: у Києві тил, аж ніяк не мир. Люди так само гинуть щодня, і в новинах почали частіше говорити: на Донбасі втрат у рази менше, ніж на решті території країни. Тут народ гине в аваріях, машини збивають жінок та дітей. На руках громадян повно нелегальної зброї, через те будь-які розмови про легалізацію марні — той, хто захотів, уже роздобув пістолет, автомат, гранату, навіть гранатомет. Перші добровольчі батальйони озброювалися так само, свій «калашников» Олег добув у бою, зійшовшись у рукопашній із сепаром і перемігши його. Той був сильнішим, навіть устиг легко поранити в руку — проте на боці Кобзаря була ефективніша мотивація: лють і непереборне бажання вижити.
Прийшовши з фронту, Олег не відчув у тилу миру та спокою.
Тут розгорнулася своя, непомітна й не бажана для людей війна.
Ну, а на війні — як на війні.
Насправді Кобзар, потай дивуючись сам собі, згодився ще в той момент, коли Ведмедик уперше натякнув. Більше того: слухаючи, мимоволі почав комбінувати, так само не бачачи інакшого шляху. І точно знав — аби Головко прийшов до нього сам, рано чи пізно запропонував би подібний крок.
До війни — ні.
Але вона притупила відчуття.
Жодних деталей не обговорювали. Кобзар отримав повну свободу дій.
Біту хоч і не пустив у діло, та про всяк випадок викинув з мосту, зробивши тієї ночі невеличкий гак по дорозі додому.
12
Про вбивство поліцейського Дмитра Свистуна спершу повідомив інтернет.
За інших обставин схожа новина не зачепила б Кобзаря. Кримінальну хроніку не відстежував, хіба чув про чергове вбивство по радіо чи телевізору. Тепер убивали щодня, народ навіть почав звикати, як і до повідомлень про втрати на Донбасі. Але тут зі зрозумілих причин Олег пильнував новини понеділка, й під вечір зловив коротку інформацію. Зниклого офіцера прогнозовано шукали півдня, аби по обіді нарешті знайшли вдома.
Тієї ночі, як повелося, знову присипляв себе віскі, проте зосередився на кримінальних новинах. Його цікавили будь-які згадки про вбивство Свистуна, і в мережі знаходив їх більше, ніж перемикаючи канали. Хоча дотепер не практикував нічних мандрів «павутинням». Не дізнавшись нового, крім кількох далеких від реальності версій про помсту за арешти під час Майдану, пірнув у короткий сон. Ранок не приніс нічого, окрім не менш передбачуваного повідомлення: зброя, з якої застрелили жертву, вже стріляла в Мукачевому під час передноворічних розборок місцевого криміналітету.
Роздобути нелегальний, та ще й брудний ствол для поліцейського з великим досвідом й не меншими можливостями було завиграшки. На місці оперів сам Олег не брав би до уваги, звідки пістолет приплив до Києва й скількох власників поміняв. Бо країна перевантажена нелегальними стволами. Навіть у глухому селі нині реально знайти непоганий арсенальчик, який дозволить тримати оборону щонайменше добу. Коли так є, не має значення, в чиїх руках ту чи іншу одиницю тримали востаннє.
Важливіше — в домі офіцера поліції знайшли брудний пістолет.
Двері помешкання зламаними не були. Тож логічно припустити, що Свистун сам пустив свого вбивцю. А отже, знав його. Тобто, водив особисті знайомства з представниками злочинного світу. У даному випадку — контрабандистами.
Отак все випадково складалося на Кобзареву користь.
Два наступних дні послабили інтерес до пригоди. Нагла смерть поліцейського з поганою репутацією поступово переставала цікавити людей, а відтак журналісти так само охолонули до неї. У четвер прізвище Свистуна зникло навіть із біжучих новинних стрічок. Кобзар завжди підозрював, що вбити й не попастися легко, особливо якщо знаєш звички та звичаї тих, хто шукатиме. І все одно ще трохи дивувався сам собі: гадав, докори сумління гризтимуть сильніше.
Натомість він зовсім не почувався вбивцею. Олег узагалі нічого не відчував. До війни вдалося розкрити кілька замовних убивств. Коли допитував злочинців, бачив спільне між чоловіками, які напевне й не знали один одного.