Таємниче полум'я цариці Лоани

Ми приїхали додому. Гарне помешкання, балкони дивляться у сад. Гадаю, я справді побачив «поколихування верховіть». Правду кажуть, що природа прекрасна. Ймовірно, я заможний чоловік, адже наша квартира обставлена старовинними меблями. Я гадки не маю, куди мені йти, бо не пригадую, де у нас вітальня, а де кухня. Паола познайомила мене з Анітою, нашою хатньою робітницею з Перу. Бідолашна не знає, радіти поверненню хазяїна чи вітати мене як гостя. Метушиться, веде мене до лазнички і повсякчас торочить: Pobrecito[53] el senor Yambo, ау Jesusmaria, ось свіжі рушники, пане Ямбо.

Через колотнечу із моїм поверненням з лікарні, переїзд і першу зустріч із сонцем я аж упрів. Я понюхав під пахвами. Я не дуже переймався через те, що від мене тхнуло потом, хоча не думаю, що запах був надто сильним. Принаймні так я почувався живою істотою. За три дні до того, як Наполеон повернувся у Париж, він написав Жозефіні листа, у якому просив: «Не мийся». Цікаво, а я завжди мився, перш ніж кохатися? Звісно, я не насмілюся питати про таке Паолу, тим паче, хіба я знаю, може, коли я кохався з нею, я мився, а коли з іншими — то ні, чи навпаки. Гарненько викупавшись у душі, я неспішно поголився і попшикався лосьйоном після гоління, що мав легкий і свіжий аромат. Потім зачесався. Отак, тепер я схожий на людину. Паола показала мені шафу. Ймовірно, я полюбляв вельветові брюки, жакетки з грубого сукна, вовняні краватки пастельних тонів («блідо-зелені, смарагдові, темно-зелені» — я вже знав назви кольорів, але ще не вмів їх правильно вживати), картаті сорочки. Проте я також зауважив у шафі кілька темних костюмів: для походів на весілля та на похорон. «Ти знову гарний, як і перше», — мовила Паола, побачивши мене у зручному повсякденному одязі.

Паола провела мене довжелезним коридором, уздовж якого стояло безліч стелажів з книгами. Я дивився на обкладинки і здебільшого впізнавав їх. Тобто назви мені були знайомі: «Заручені», «Несамовитий Роланд», «Ловець у житі». Вперше я почувався, як риба у воді. Я витяг якусь книжку, але перш ніж глянути на обкладинку, правою рукою взяв її за корінець, а великим пальцем лівої швидесенько прогорнув її ззаду наперед. Мені так подобався шурхіт сторінок, що я прогорнув їх ще кілька разів. Потім спитався у Паоли, чи не покажеться мені там якийсь футболіст, що вганяє м’яча у сітку. Паола всміхнулася. Здається, у дитинстві були такі книжечки, які міль проїдала до дірок. Таке собі кіно для злидарів, де гравець на кожній новій сторінці змінював положення, і якщо прогортати книжечку достатньо швидко, складалося враження, що він біжить. Я певен, що про ці книжечки знали всі. Отже, це був не особистий спогад, а констатація факту.

Книжка, яку я взяв до рук, називалася «Батько Ґоріо» Бальзака. І не розкриваючи твору, я процитував: «Ґоріо пожертвував собою заради дочок. Здається, одна з них звалася Дельфіною. Ось у гру вступають Вогрін, тобто Коллін і честолюбний Растиньяк, Париж лише для нас двох».

— Я любив читати?

— До нестями. У тебе винятково гарна пам’ять. Ти знаєш напам’ять купу віршів.

— Власних?

— Де там. Ти завжди казав, що у твоїй макітрі не плодиться жодна рима. Казав, що письменники пишуть через те, що зневажають писанину своїх колег, тож самі беруться за перо, щоб час від часу мати що почитати.