Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
Гранований чорний обсидіан самотньо зблискував серед розплавлених решток реакторної камери.
0 GES / 1000 ABM
- Долина -
Барту, Еверетту та Пенроузу
— Вогнем ми ся огороджуємо від світу, що будь-якої миті може назавжди забрати будь-кого з нас. Ті, хто прийшов сюди, знають: немає Бога-захисника, але є Давні, могутні та чужорідні нашому світові. І в природі Давніх відповідати на поклик, що спрямований до них. У природі Давніх відповідати, але людина надто слабка, щоб сприйняти їхні відповіді. І тому лише божевільний дослухатиметься до їхніх голосів.
Брудна худорлява рука підкинула в багаття кілька тонких галузок, сухих та білих, наче кістки. Криваво-руде полум’я відкидало тіні на людей, що тіснилися навколо нього. їхній одяг давно перетворився на лахміття, а обличчя були висушені сонцем та голодом. Очі горіли золотом у світлі багаття. Серед паломників, старих та знесилених, впадали в око двоє — парубок і дівчина, ще майже діти. Решта намагалася не дивитися на них, немов серед цієї купки ізгоїв Імперії могли бути свої власні ізгої та парії.
Дівчина, з голови до ніг загорнута в грубе полотно, сиділа зіщулившись, низько нахиливши прикриту каптуром голову. Бліді руки лежали на стегнах — усі в глибоких рваних подряпинах, вкритих барнавою кіркою. Хлопець раз у раз кидав на неї стривожені погляди. Він був худий, але жилавий, засмаглий, з неслухняною копицею розпатланого волосся, чорного, як вороняче крило. Темні волосинки, ще м’які та ніжні, тільки почали пробиватися на щоках та підборідді.
Дівчину звали Ебру. Хлопця — Кара. Їй було дванадцять, він був на два роки старший за неї. До паломників, що мандрували до долини Іхлари, вони прибилися неподалік Невшехіра, що також називався Нісса, міста галасливого та велелюдного. Паломники не заходили до нього — це було надто небезпечно. Будь-хто, дізнавшись, куди вони прямують, не зволікаючи повідомив би чиновників або сторожу, а це неодмінно скінчилося б тортурами та стратою на міському майдані. Підлітки ж вочевидь були містянами — тому на них спершу поглядали скоса. Та коли Невшехір лишився далеко позаду, осторога, здається, зникла.
Долина Іхлари лежала поміж сплячими вулканами Хасандаг і Голлюдаг, що свого часу вкрили її товстими шарами лави, туфу та попелу. Річка Мелендиз прорізала ці вулканічні породи, утворивши каньйон завдовжки у вісімдесят стадій та завглибшки до п’ятисот ліктів. З давніх-давен долина була прихистком пустельників — тільки от, на відміну від інших місць, з мирян сюди мало хто наважувався заходити.
— Чернецькі скинії, де ченці-самітники збираються, щоб у святому поборництві осягнути природу Давніх, також звуться конклавами, — вів далі сиплий старечий голос. Немов поїдене іржею, все у зморшках та пігментних плямах, підборіддя дрібно тремтіло, насилу даючи раду довгій промові. Решта обличчя паломника ховалася в густій тіні каптура. — Скинії ревно охороняють своє усамітнення й неохоче приймають чужинців. Подейкують…
Химерне завивання розлилося над їхніми головами — розповзлося, немов густе вариво, скрипуче та різке до болю в зубах. Паломники задерли догори голови, виставивши вперед гострі старечі підборіддя. На худих жовтяничних шиях заходили борлаки. Нечисленні поміж ними жінки — всього дві з дев’яти, окрім Ебру — навпаки, опустили погляди, втиснувши голови у плечі.
Звук не був схожий на крик нічного звіра. Не був він і гуркотом каміння, що зірвалося зі схилу гори, або тріщанням гілок. Це було щось геть інше… і тією своєю іншістю воно й розбуркувало в людях глибинний та нестямний переляк. У посталій тиші чути було лише, як тріскотять галузки в багатті та десь далеко монотонно виє в скелях вітер.
— Подейкують, у скиніях… — повів був далі паломник, та цього разу його урвали.
— Звідки ти се знаєш? — проскреготів хтось із темряви. — Се все базарні балачки….
— Не балачки, — просипів перший. Звали його Адем, і був він кимось на кшталт провідника та ватажка. — На балачках добре знаються товстуни в рясах, які з порогів своїх храмів бубонять про єресь, що буцімто ся гніздить у долині Іхлари. А самі погрузли в гріхах, як ті свині в багні! Але той, хто бодай однією ногою ступив на сю землю, знає істину! Давні ходять біля її меж. Твердий волею здатен узріти їх в ту коротку мить, коли ніч пронизана першими променями сонця. Якщо небо вкрите хмарами, а світло розсіяне, в тому мареві постають велетенські фігури, такі незбагненно величні та чужинні, що якби вони явились бодай трохи чіткіше, звели б з розуму самим своїм виглядом…