У вогні

— Усе гаразд, Фінею. То був просто сойкотун. Продюсери з нас знущаються, — промовила я. — Той крик був несправжнім. То була не твоя… Енні.

— Так, то була не Енні. Але голос був її. Сойкотуни відтворюють те, що чули. Де вони навчилися так пронизливо кричати, га, Катніс? — спитав він.

Щоки мої зблідли, як у Фінея, тільки-но я втямила, що саме має він на увазі.

— Ні, Фінею, ти ж не думаєш, що…

— Так, саме це я і подумав, — промовив він.

Я уявила Прим у білій кімнаті; прив’язана до столу, вона верещить, а постаті в уніформі й масках скупчилися навколо. Зараз над нею десь знущаються, чи вже познущалися, бо ж звідки взятися тим зойкам? Мої ноги зробилися ватними, і я сіла на землю. Фіней силкувався щось мені сказати, але я його не чула. А тоді ліворуч, зовсім неподалік, закричав іще один птах. Цього разу то був голос Гейла.

Фіней устиг схопити мене за руку, щоб я не зірвалася з місця:

— Ні, це ж не він!

І почав тягнути мене вниз до узбережжя.

— Забираймося!

Але в голосі Гейла було стільки болю, що я запручалася.

— Це не він, Катніс! Це мутант, — закричав до мене Фіней. — Ходімо!

Він то тягнув мене, то ніс на собі, аж поки я не усвідомила, що він каже. Фіней мав рацію, це просто ще один сойкотун. І вбивши його, я не можу допомогти Гейлові. Але це не змінювало того факту, що то справді був голос Гейла, і хтось, десь, колись примусив його видати цей страшний лемент, щоб сойкотун запам’ятав.

Я припинила опиратися Фінею і, як і в ніч, коли ми втрапили у туман, почала втікати від того, з чим не можу боротись. Від того, що мене лише мучить. Тільки цього разу пекло не тіло, а серце. Мабуть, ще одна зброя годинника. Четверта година, здогадалась я. Коли стрілки перемістилися на цифру чотири, мавпи повернулись у свою схованку, а в гру вступили сойкотуни. Фіней мав рацію: вибратися звідси — єдине правильне рішення. Тільки от Геймітч не зможе прислати з парашутом нічого, що могло б допомогти мені чи Фінею одужати від ран, яких завдали нам пташки.

Угледівши Піту й Джоанну біля смуги дерев, я відчула суміш полегшення та гніву. Чому Піта не прийшов мені на допомогу? Чому ніхто не побіг за нами? Навіть зараз він відступає, руки його підняті долонями вперед, губи ворушаться, але не чути жодного слова. Чому?

Стіна виявилася такою прозорою, що ми з Фінеєм з розбігу на неї налетіли — й нас відкинуло назад у джунглі. Мені пощастило. Я врізалась у стіну плечем, а от Фіней наскочив на неї обличчям, і тепер з його носа юшила кров. Ось чому Піта, Джоанна і навіть Біпер, який, невесело похитуючи головою, чимчикував за ними, не прийшли нам на допомогу. Невидима стіна заблокувала від нас решту арени. Це було не силове поле. При бажанні стіну, тверду та гладеньку, можна було помацати. Проте ані ніж Піти, ані сокира Джоанни не могли лишити на ній бодай подряпини. Пройшовши уздовж стіни кілька кроків, я збагнула, що вона оточує весь сектор аж до п’ятої години. Що ми сидітимемо, як миші в мишоловці, поки не спливе година.