Фантастика Всесвіту. Випуск 3

— Я не хотів би відривати вас від обіду. Мені й самому приємно дивитись, як ви підкріплюєтеся.

— Дуже мило з вашого боку, пане Лецвіте, що ви з нами так повелися. Бо пан Гермес хотів вигнати нас геть.

— Ви нагодилися вчасно й стримали мене від вельми необачного кроку. А якби ви прийшли на хвилин п’ять пізніше, у мене були б зв’язані руки на цілих п’ять років. Завдяки вам я не вчинив величезної помилки: не втрапив до пастки, яку наставив мені той негідник. За це я буду вдячний вам довіку.

— Ви жартуєте, пане Лецвіте, — заперечив Модрю так лагідно, що аж можна було помітити його нещирість. — Ми з Балавуаном дуже раді, що зробили для вас послугу. Коли я вчора ввечері зайшов до Гермеса розповісти про своє відкриття й побачив, що він нічогісінько не знає, я одразу подумав про вас. Я тоді собі сказав: «Пан Лецвіт, звичайно, теж нічого не знає». І одразу попросив у торговця вашу адресу. Та він не дурний, адреси мені не дав. Я й не наполягав. А сьогодні вранці підстеріг, коли його в крамниці не було, й примусив секретарку таки дати мені вашу адресу. Діставши її, я сказав товаришеві: «Гайда швидше до пана Лецвіта! Не можна гаяти й хвилини. Чує моє серце, що йому загрожує небезпека». Я, знаєте, здогадався, що Гермес подався сюди й спробує вас обібрати. Ви собі не уявляєте, як ми квапилися! Хоч і на голодний шлунок, а бігли, мов навіжені. Адже треба було встигнути, щоб уберегти вас від прикростей.

Художник не вірив у ці улесливі балачки, але охоче пробачав їх своєму рятівникові. До того ж Балавуан, все ще не тямлячи себе від вдячності, вирішив відверто розповісти про їхні справжні наміри.

— Не кажи панові Лецвіту дурниць, Модрю! Коли ми надумали прийти сюди, то й мови не було про те, щоб вирятувати вас із халепи. Ми хотіли їсти, і нам було не до благородства. Ми собі міркували, що, може, у вас підкріпимось. От і вся правда.

Така відвертість справила якнайкраще враження. Але й балаканина Модрю не минулася без сліду. Вона сколихнула в Лецвіта почуття безкорисливості, щедрості. Він узяв у кутку майстерні полотно, на якому була намальована освітлена сонцем вулиця Верб, і вручив його Балавуану. Товаришам більш нічого й не треба було — на такий подарунок вони навіть не сподівалися.

— Ви відкрили дивовижну властивість мого живопису. Ця картина по праву належить вам — як свідчення мого надзвичайного хисту.

Модрю — він вважав себе за головного — ґречно подякував художникові, обачно промовчавши про поживну цінність, яку мав для них той монмартрський пейзаж. Він говорив лише про втіху та розчуленість, з якою вони милуватимуться тим чудовим витвором. Балавуан подякував також, щоправда, не такими вишуканими словами, але вони йшли все одно від щирого серця.