Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
Перед обідом княжна і m-lle Bourienne, знаючи, що князь не 8 настрої, стояли, чекаючи його: m-lle Bourienne з осяйним обличчям, яке говорило: «Я нічого не знаю, я така сама, як і завжди», і княжна Марія — бліда, злякана, з опущеними очима. Тяжче за все для княжни Марії було те, що вона знала, що в таких випадках треба поводитися, як m-lle Bourienne, але не могла цього зробити. Їй здавалося: «Зроблю я так, наче не помічаю, він подумає, що в мене нема до нього співчуття; зроблю я так;, що я сама скучна і не в настрої, він скаже (як це й бувало), що я похнюпила носа», і т. ін.
Князь глянув на злякане доччине обличчя й фиркнув:
— Пог… чи дурка!.. — промовив він.
«І тієї нема! вже і їй наплели», — подумав він про маленьку княгиню, якої не було в їдальні.
— А княгиня де? — спитав він. — Ховається?..
— Вона не зовсім здорова, — весело усміхаючись, сказала m-lle Bourienne, — вона не вийде. Це так зрозуміло в її становищі.
— ГмІ гм! кх! кх! — промовив князь і сів за стіл.
Йому здалося, що тарілка нечиста; він показав на пляму б кинув її. Тихон підхопив її і передав буфетникові. Маленька княгиня не була нездорова; але вона до такої міри непереборно боялася князя, що, почувши про те, в якому він поганому настрої, вирішила не виходити.
— Я боюсь за дитину, — казала вона m-lle Bourienne, — бозна-що може статися від переляку.
Взагалі маленька княгиня жила в Лисих Горах повсякчасно під почуттям страху та антипатії до старого князя, якої вона не усвідомлювала, бо страх так переважав, що вона не могла її почувати. З боку князя була теж антипатія, але вона заглушувалася презирством. Княгиня, обжившись у Лисих Горах, особливо полюбила m-lle Bourienne, проводила з нею дні, просила її ночувати з собою і часто говорила з нею про свекра й судила його.
— Il nous arrive du monde, mon prince[329], — сказала m-lle Bourienne, розгортаючи своїми рожевенькими руками білу серветку. — Son excellence le prince Kouraguine avec son fils, à ce que j'ai entendu dire? [330] — питально сказала вона.
— Гм… ця excellence хлопчисько… я його влаштував до колегії, — ображено сказав князь. — А син нащо, не можу зрозуміти. Княгиня Лизавета Карлівна і княжна Марія, може, знають; я не знаю, навіщо він везе цього сина сюди. Мені не треба. — І він подивився на почервонілу дочку.
— Недужа, чи що? Від страху міністра, як сьогодні цей бовдур Алпатич сказав.
— Ні, mon père[331].
Хоч як невдало натрапила m-lle Bourienne на тему розмови, але вона не зупинилася й балакала про оранжереї, про красу нової розквітлої квітки, і князь після супу полагіднішав.
По обіді він пройшов до невістки. Маленька княгиня сиділа за маленьким столиком і гомоніла з Машею, покоївкою. Вона зблідла, побачивши свекра.
Маленька княгиня дуже змінилася. Вона швидше була погана, ніж гарна, тепер. Щоки опустилися, губа піднялася вгору, очі були обтягнені донизу.
— Так, тягар якийсь, — відповіла вона на князеве запитання, що вона почуває.
— Чи не треба чого?
— Ні, merci, mon père[332].
— Ну, добре, добре.
Він вийшов і дійшов до офіціантської. Алпатич, нагнувши голову, стояв у офіціантській.
— Закидано дорогу?
— Закидано, ваше сіятельство; простіть, ради бога, лише через дурість.
Князь перебив його і засміявся своїм неприродним сміхом.
— Ну, гаразд, гаразд.
Він простягнув руку, яку поцілував Алпатич, і пройшов до кабінету.
Увечері приїхав князь Василь, його зустріли на прешпекті (так називався проспект) кучери й офіціанти, з галасом провезли його візки та сани до флігеля навмисно засипаною снігом дорогою.
Князеві Василю й Анатолеві було приділено окремі кімнати.
Анатоль сидів, скинувши камзол і взявшись у боки, перед столом, у ріг якого він, усміхаючись, зосереджено й неуважно втупив свої чудові великі очі. На все життя своє він дивився, як на безперервні веселі розваги, які хтось там такий чомусь зобов'язався влаштувати для нього. Так само й тепер він дивився на свою поїздку до злого діда та до багатої потворної спадкоємниці. Все це могло вийти, як він припускав, дуже добре й кумедно. «А чому ж не одружитися, коли вона дуже багата? Це ніколи не вадить», — думав Анатоль.
Він виголився, напахтився із старанністю і франтівством, що стали його звичкою, і з природженим у нього добродушно-переможним виразом, високо несучи красиву голову, ввійшов у кімнату до батька. Коло князя Василя поралися два його камердинери, одягаючи його; він сам бадьоро оглядався круг себе і весело кивнув синові, що входив, неначе сказав йому: «Так, таким мені тебе й треба!»
329
— До нас їдуть гості, князю,
330
— Його сіятельство князь Курагін з сином, як я чула?
331
татку.
332
дякую, татку.