Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
— Ось принаймні тепер ми вами цілком заволодіємо, дорогий князю, — казала маленька княгиня, звичайно, по-французькому, до князя Василя, — це не так, як на наших вечорах у Annette, де ви завжди втечете. Пам'ятаєте cette chère Annette![343]
— Ах, та ви мені не почніть говорити про політику, як Annette!
— А наш чайний столик?
— О, справді!
— Чому ви ніколи не бували в Annette? — спитала маленька княгиня Анатоля. — А! я знаю, знаю, — сказала вона, підморгнувши, — ваш брат Іполит мені розповідав про ваші справи. — О! — Вона погрозила йому пальчиком. — Ще в Парижі ваші витівки знаю!
— А він, Іполит; тобі не казав? — промовив князь Василь (звертаючись до сина і схопивши княгиню за руку, наче вона хотіла втекти, а він ледве встиг її стримати), — а він тобі не казав, як він сам, Іполит, сохнув за милою княгинею і як вона le mettait à la porte? [344]
— Oh! C'est la pçrle des femmes, princesse![345] — звернувся він до княжни.
Зі свого боку m-lle Bourienne не пропустила нагоди при слові Париж зайти теж у загальну розмову спогадів.
Вона дозволила собі спитати, чи давно Анатоль покинув Париж і як сподобалось йому це місто. Анатоль вельми охоче відповідав француженці і, усміхаючись, дивлячись на неї, розмовляв з нею про її вітчизну. Побачивши гарненьку Bourienne, Анатоль вирішив, що й тут, у Лисих Горах, буде не нудно. «Дуже непогана! — думав він, оглядаючи її. — Дуже непогана ця demoiselle de compagnie[346]. Сподіваюся, вона візьме її з собою, коли вийде за мене, — подумав він, — la petite est gentille»[347].
Старий князь неквапливо одягався в кабінеті, насуплено обдумуючи, що йому робити. Приїзд цих гостей сердив його. «Що мені князь Василь та його синок? Князь Василь хвалько, пустий, ну, і син десь-то хороший», — бурмотів він сам до себе, його сердило те, що приїзд цих гостей піднімав у його душі нерозв'язане, повсякчас заглушуване питання, — питання, щодо якого старий князь завжди сам себе обманював. Питання полягало в тому, чи наважиться він будь-коли розстатися з княжною Марією і віддати її чоловікові. Князь ніколи прямо не наважувався ставити собі це запитання, знаючи наперед, що він відповів би по справедливості, а справедливість суперечила більше ніж почуттю, суперечила всій можливості його життя. Життя без княжни Марії князеві Миколі Андрійовичу, незважаючи на те, що він, здавалося, мало дорожив нею, було немислиме. «І нащо їй виходити заміж? — думав він. — Напевно, бути нещасною. Он Ліза за Андрієм (кращого чоловіка тепер, здається, трудно знайти), а хіба вона задоволена із своєї долі? І хто її візьме з любові? Погана, незграбна. Візьмуть за зв'язки, за багатство. І хіба не живуть дівками? Ще щасливіше!» Так думав, одягаючись, князь Микола Андрійович, а разом з тим весь час відкладуване питання вимагало негайного розв'язання. Князь Василь привіз свого сина, очевидно, з наміром посватати його з княжною і, певно, сьогодні або завтра зажадає прямої відповіді. Ім'я, становище у вищому світі пристойне. «Що ж, я не від того, — казав сам собі князь, — але хай він буде вартий її. Оце ось ми й подивимося».
343
цю милу Аннет!
344
виганяла його з дому?
345
— Ах! це перлина жінок, княжно!
346
компаньйонка.
347
Дуже, дуже не погана.