Війна і мир 1-2

Старий князь неквапливо одягався в кабінеті, насуплено обдумуючи, що йому робити. Приїзд цих гостей сердив його. «Що мені князь Василь та його синок? Князь Василь хвалько, пустий, ну, і син десь-то хороший», — бурмотів він сам до себе, його сердило те, що приїзд цих гостей піднімав у його душі нерозв'язане, повсякчас заглушуване питання, — питання, щодо якого старий князь завжди сам себе обманював. Питання полягало в тому, чи наважиться він будь-коли розстатися з княжною Марією і віддати її чоловікові. Князь ніколи прямо не наважувався ставити собі це запитання, знаючи наперед, що він відповів би по справедливості, а справедливість суперечила більше ніж почуттю, суперечила всій можливості його життя. Життя без княжни Марії князеві Миколі Андрійовичу, незважаючи на те, що він, здавалося, мало дорожив нею, було немислиме. «І нащо їй виходити заміж? — думав він. — Напевно, бути нещасною. Он Ліза за Андрієм (кращого чоловіка тепер, здається, трудно знайти), а хіба вона задоволена із своєї долі? І хто її візьме з любові? Погана, незграбна. Візьмуть за зв'язки, за багатство. І хіба не живуть дівками? Ще щасливіше!» Так думав, одягаючись, князь Микола Андрійович, а разом з тим весь час відкладуване питання вимагало негайного розв'язання. Князь Василь привіз свого сина, очевидно, з наміром посватати його з княжною і, певно, сьогодні або завтра зажадає прямої відповіді. Ім'я, становище у вищому світі пристойне. «Що ж, я не від того, — казав сам собі князь, — але хай він буде вартий її. Оце ось ми й подивимося».