Війна і мир 1-2

Вона зверталась до нього завжди з радісною, довірливою усмішкою, яка стосувалася його самого і в якій було щось значніше за те, що було в загальній її усмішці, яка прикрашувала завжди її обличчя. П'єр знав, що всі чекають лише того, щоб він, нарешті, сказав одно слово, переступив через певну межу, і він знав, що він рано чи пізно переступить через неї; але якийсь незрозумілий жах охоплював його від самої думки про цей страшний крок. Тисячу разів за ці півтора місяця, протягом яких він почував себе все далі й далі втягуваним у ту страшну для нього безодню, П'єр казав собі: «Та що ж це? Треба рішучості! Хіба нема її в мене?»

Він хотів наважитися, але з жахом почував, що не було в нього в цьому разі тієї рішучості, яку він знав у собі і яка справді була в ньому. П'єр належав до тих людей, які сильні лише тоді, коли вони почувають себе цілком чистими. А з того дня, як його охопило те почуття жадання, яке він спізнав над табакеркою в Анни Павлівни, неусвідомлене почуття провинності цього потягу паралізувало його рішучість.

У день іменин Елен у князя Василя вечеряло маленьке товариство людей найближчих, як казала княгиня, рідні та друзі. Усім цим рідним та друзям дали відчути, що цього дня повинна вирішитись доля іменинниці. Гості сиділи за вечерею. Княгиня Курагіна, масивна, колись гарна, показна жінка, як господиня, сиділа на чільному місці. Обабіч неї сиділи найпочесніші гості— старий генерал, його дружина, Анна Павлівна Шерер; в кінці столу сиділи менш літні й почесні гості, і там-таки сиділи домашні, П'єр та Елен — поруч. Князь Василь не вечеряв: він походжав круг столу, у веселому настрої підсідаючи то до того, то до цього з гостей. Кожному він казав приємне і ніби між іншим кинуте слово, не звертаючись лише до П'єра та Елен, присутності яких він, здавалося, не помічав. Князь Василь оживляв усіх. Яскраво горіли воскові свічки, блищали срібло та кришталь посуду, вбрання дам і золото та срібло еполетів; навколо столу снували слуги в червоних каптанах; чути було звуки ножів, склянок, тарілок і звуки жвавого гомону декількох розмов круг цього столу. Чутно було, як старий камергер в одному кінці запевняв стареньку баронесу в своєму палкому коханні до неї І її сміх; з другого — розповідь про неуспіх якоїсь Марії Вікторівни. Біля середини столу князь Василь зібрав круг себе слухачів. Він з жартівливою усмішкою на губах розповідав дамам про останнє — в середу — засідання державної ради, на якому було одержано славнозвісний тоді рескрипт государя Олександра Павловича з армії. Читав рескрипт Сергій Кузьмич Вязмітінов, новий петербурзький військовий генерал-губернатор; государ, звертаючись до Сергія Кузьмича, говорив у рескрипті, що з усіх боків одержує він заяви про відданість народу, і що заява Петербурга особливо приємна йому, що він пишається честю бути главою такої нації і намагатиметься бути гідним її. Рескрипт цей починався словами: Сергій Кузьмич! З усіх боків доходять до мене чутки і т. ін.