Війна і мир 1-2

Серед тих мізерно-дрібних, штучних інтересів, що зв'язували це товариство, трапилося просте почуття потягу гарних і здорових молодих мужчини й жінки одного до одного. І це людське почуття приглушило все і ширяло над усім їхнім штучним лепетом. Жарти були невеселі, новини нецікаві, пожвавлення — очевидно вдаване. Не тільки вони, але й лакеї, прислужуючи за столом, здавалося, почували те саме і забували порядки служби, задивляючись на красуню Елен з її осяйним обличчям і на червоне, товсте, щасливе і неспокійне обличчя П'єра. Здавалось, і вогні свічок зосереджені були лише на цих двох щасливих обличчях.

П'єр почував, що він був центром усього, і це становище і тішило і зв'язувало його. Він був у стані людини, заглибленої в яку-небудь роботу. Він нічого ясно не бачив, не розумів і не чув. Лише зрідка, несподівано, зринали в його душі уривчасті думки і враження з дійсності.

«То вже всьому кінець! — думав він. — І як це все зробилося? Так швидко! Тепер я знаю, що не для неї однієї, не для себе одного, але й для всіх це повинно неминуче статися. Вони всі так чекають цього, такі впевнені, що це буде, що я не можу, не можу обманути їх. Але як це буде? Не знаю; а буде, неодмінно буде!» — думав П'єр, поглядаючи на ці плечі, що блищали біля самих очей його.

То раптом йому ставало соромно чогось. Йому ніяково було, що він привертає увагу всіх, що він щасливий в очах інших, що він із своїм негарним обличчям якийсь Паріс, володар Єлени. «Але, певне, це завжди так буває і так треба, — утішав він себе. — І, зрештою, що ж я зробив для цього? Як це почалося? З Москви я поїхав разом з князем Василем. Тут ще нічого не було. Потім, чому ж було мені в нього не зупинитися? Потім я грав з нею в карти й підняв її ридикюль, їздив з нею кататися. Коли ж це почалося, коли це все сталось?» І ось він сидить біля неї нареченим; чує, бачить, почуває її близькість, її дихання, її рухи, її красу. То раптом йому здається, що це не вона, а він сам такий незвичайно вродливий, що тому ось і дивляться так на нього, і він, щасливий з загального подиву, випростує груди, підводить голову й радіє із свого щастя. Раптом якийсь голос, чийсь знайомий голос, чується і каже йому щось вдруге. Та П'єр такий заполонений, що не розуміє того, що кажуть йому.

— Я питаю тебе, коли ти одержав листа від Волконського, — повторює втретє князь Василь. — Який ти неуважний, голубе мій.

Князь Василь усміхається, і П'єр бачить, що всі, всі усміхаються з нього і з Елен. «Ну, що ж, коли ви всі знаєте», — каже сам собі П'єр. «Ну, що ж? це правда», — і він сам усміхається своєю лагідною, дитячою усмішкою, і Елен усміхається.

— Коли ж ти одержав? З Ольмюца? — повторює князь Василь, якому ніби треба це знати для розв'язання спору.

«І чи можна говорити й думати про такі дрібниці?» — думає П'єр.

— Так, з Ольмюца, — відповідає він, зітхнувши.