Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Заспокойтесь, прошу, місис Клапінс, — сказав серджент Бацфас. Розуміється, як тільки її попросили заспокоїтись, місис Клапінс заридала ще ревніше й виявила загрозливі ознаки близького знепритомнення, бо, як казала вона згодом, переживання подолали її.
— Чи не пригадуєте ви, місис Клапінс, — після кількох другорядних запитань сказав серджент Бацфас, — як ранком минулого липня вам довелося зайти до місис Бардл? Вона тоді саме прибирала в кімнатах свого пожильця, а ви були в задній кімнаті.
— Так, я пригадую це, мілорд і панове присяжні,— ствердила місис Клапінс.
— Вітальня містера Піквіка, здається, на першому поверсі й виходить на вулицю?
— Так точно, сер.
— А що ж ви робили в задній кімнаті, мадам? — запитав маленький суддя.
— Я не хочу обманювати вас, мілорд і панове присяжні,—помітно хвилюючись, запевнила місис Клапінс.
— Вам і краще буде нікого не обманювати, мадам, — сказав маленький суддя.
— Місис Бардл не знала, що я там. Я вийшла з дому з кошиком, бо хотіла купити три фунти ниркового лою, який коштував тоді два з половиною пенси, і побачила, що двері з квартири місис Бардл ловлять гав.
— Кого ловлять? — скрикнув маленький суддя.
— Трохи прочинені, мілорд, — пояснив серджент Снабін.
— Вона сказала: ловлять гав, — з лукавим виглядом зауважив маленький суддя.
— Це — одне й те ж саме, мілорд, — знову втрутився серджент Снабін.
Маленький суддя мав усе ж таки сумнів і сказав, що запише це. Після того місис Клапінс знову стала давати свої свідчення.
— Я думала, джентльмени, сказати їй доброго ранку і, піднявшись сходами, тихесенько пройшла до задньої кімнати. У вітальні хтось розмовляв, джентльмени, і я…
— І ви, напевно, стали підслухувати, місис Клапінс? — спитав серджент Бацфас.
— Вибачте, сер, — гордовито відповіла місис Клапінс, — я ніколи не дозволила б собі підслухувати. Розмовляли так голосно, що я мимоволі все чула.
— Нехай так, місис Клапінс. Значить, ви не підслухували, а просто чули голоси. Один з них належав містерові Піквіку?
— Належав, сер.
І місис Клапінс, засвідчивши, що містер Піквік розмовляв з місис Бардл, поволі, відповідаючи на силу навідних запитань, розповіла всю знайому вже нам розмову.
Присяжні з підозрою перезирнулися. Серджент Бацфас усміхнувся й сів на своє місце. Підозра перейшла в певність, коли серджент Снабін відмовився взяти свідка на перехресний допит з тої причини, що містер Піквік визнав свідчення за правдиве по суті.
Зламавши мовчанку, місис Клапінс скористалась з нагоди й зайшла в найдрібніші подробиці свого хатнього життя. Вона довела до відома суду, що тепер у неї восьмеро дітей, але місяців через шість вона сподівається подарувати містерові Клапінсу ще й дев’яте. На цьому інтересному місці маленький суддя чомусь розсердився й перебив її, і незабаром шановна леді в товаристві місис Сендерс і під доглядом містера Джексона мусила залишити залу засідань.
— Натаніел Вінкл! — викликав містер Скімпіц,
— Тут, — відповів ледве чутний голос.
Містер Вінкл увійшов до ложі свідків і, давши належну присягу, почтиво вклонився судді.
— Не дивіться на мене, сер, — роздратовано промовив суддя замість відповіді на поклін. — Дивіться на присяжних.
Містер Вінкл скорився й став дивитись туди, де, на його думку, сиділи присяжні, бачити яких він у такому збудженому стані аж ніяк не міг.
Допит почав містер Скімпін, молодий чоловік сорока двох або трьох років, що подавав великі надії. Завданням його було збити з позиції свідка, очевидно— прибічника противної сторони, і знецінити його свідчення.
— Будьте ласкаві сказати мілордові судді й присяжним, як вас звуть, сер, — містер Скімпін нахилив на один бік голову й глянув на присяжних, даючи їм на розум, що такий природний ошуканець, як містер Вінкл, напевне назветься чужим ім’ям.
— Вінкл, — одповів свідок.
— Це — прізвище. А ваше ім’я, сер? — ущіпливим тоном спитав маленький суддя.
— Натаніел, сер.
— Даніел. А друге ім’я?
— Натаніел, сер… тобто мілорд.
— Натаніел — Даніел, або Даніел — Натаніел?
— Ні, мілорд; тільки Натаніел; Даніела нема зовсім.
— Тоді чому ж ви спершу сказали, що вас звуть Даніел, сер? — спитав суддя.
— Я не казав цього, мілорд, — запротестував містер Вінкл.
— Ви сказали, сер, — гнівно насупив брови суддя. — Чого б тоді записував я в себе „Даніел“, якби ви сказали інакше?
Заперечувати такий аргумент, звичайно, було не можна.